Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

на світ. Хоча світу не бачила. Їй здавалося, що то не вона сидить у цій чужій для неї господі, а її тінь. М’яка й велика подушка муляла плечі. Надто тяжка перина не давала дихати. Гладеньке й тонке простирадло ковзало під ногами. І вона ковзала в цьому чужому для неї світі, не знаючи, за що вхопитися. Яка безконечно довга була ця перша ніч!

Стефка давно змирилася зі своєю долею. Хіба в неї були інші двері у світ? Борис любив начальникувати як удома, так і в селі. Він не дуже дослухався до думки інших. Заправляв сам усім, що потрапляло йому під руки. З Розею поганенько ладив. «Поганенько» – це ще м’яко сказано. Відколи в родину прийшли два зяті, він трохи стримувався й дівчат рукою не рушив. Але верховодити не полишав. Не любив ні Розю, ні її дітей. Він любив їхні статки. Серед них почувався можновладцем, хоч ним ніколи не був. Та й статки не були такі вже видні, як у пана Зелінського.

Розя була м’якша, ніж думала Стефка. Вона не те що не старшувала в хаті, а мусила приставати на все, що казав Борис. Хоч той не завжди казав мудре. І Розині діти були згідливі й приємні, а Борисового духу боялись, як вогню.

Ірця весь час приподоблялася Стефці: то у вареники більше сметани покладе, то перед сном ще одне тістечко принесе. Вона була добра дитина. Розя теж догоджала Стефці чим могла. А та вже не знала, що й думати: їй досі ніхто, крім Мартина, ніколи не те що не прислужував, а й води не подав.

– У цьому домі нічого ніколи не бракувало.

– Хіба що любові, – хитнув головою Мартин.

Він поклав на стіл тарілку зі сливками.

– Це вам, мамо. Їжте.

– У вас ростут такі сливки?

– Це колгоспні, мамо. Ми вночи принесли.

– Чи ви чисто подуріли? Чи у вас біда, аби до колгоспу ходити?

– Не біда. Та ми з Ірцею вирішили…

– Та ти вже не з бідних, Мартине, – перебила його Стефця. – А що, як Борис взнає?

– Він не буде знати. Ми в сіні сховали. Коли Борис до колгоспу піде, ми їм дамо лад.

Стефка поклала в рот сливку, а вона не ковталася. І не тому, що не той смак. І не тому, що з колгоспу. Вона вже не розуміла Мартина. Коли бідний стає багатим, у нього голова думає наперед, а руки – назад. Мартинові це в голову не втовчеш.

Поки Мартин порався в хаті, Борис прислав із колгоспу фіру, навантажив на неї всі десять відер сливок, знайдених під сіном, і відправив у колгосп.

– Скажи свому Мартинови, – звернувся він до Ірці, – якщо ще раз так зробит, я й’го під трибунал віддам. Разом із тобов! Ото злодюги! На власність народу замахнулися?! – Борис сплюнув на землю й розтер ногою. – Най Мартин прийде до колгоспу й забере своє відро сливок. Десята частина його, а решта – державне імущество. Понятно? Сіно, яке ви накрали, я тоже забрав до колгоспу. Десята частина ваша. Можете прийти й забрати разом із сливками.

– Але всі берут, тату, – виправдовувалася Ірця.

– Берут батраки. А заможні заробляют. І ще скажи свому Мартинови, що ті вибрані сливки, які він приховов окремо, я висипав до колгоспних: нема чого собі краще, а іншим гірше.

Мартин по сливки не пішов. І по сіно не пішов. Він твердо відмовлявся працювати в колгоспі, хоч би як Борисові цього хотілося. «Прєдатєль совєцкой власті», «продажна шкура», «враг народа»… Які тільки слова не сипалися на голову Мартина, коли той сказав, що йде з колгоспу. Та Мартин не зволікав. Вирішив, що після народження дитини поїде працювати на турбазу, що відкрилася у Вижниці. Борис ніяк не міг цього простити Мартинові.

– Ото бенькарт! Шкура ти, Мартине! Наволоч остатна! Колгосп лишаєш. Та з мене всі кури сміятиси будут, – не заспокоювався Борис. – Ото’м гадину пригрів, – розчахнув Борис двері й вилетів на подвір’я.

– Збирайся, Ірцю. Їдемо вже. Я не хочу, аби наша дитина народилася в цім домі, – відрубав Мартин, зачиняючи з гуркотом двері.

– Тихіше, – приклала до губів палець Ірця.

– Не хочу тихіше. Най чує! Більше не можу дивитися, як він топче нас усіх у багно. І як дотепер топтав мене й Стефку, – не припинав язика Мартин.

Він шарпув дрерима, що ті аж похитнулися, і вийшов надвір.

– Ти все чув, Борисе? І ще одне: колись я хотів мати дєдя, аби діти мене за остатного не мали, а тепер не треба. Як казав Андрусь, краще ніякий, ніж дурний.

– Марш звідси, і аби твої ноги тут не було, – сичав крізь зуби Борис.

На те надлетіла Розя.

– Бійси Бога, Борисе. Май розум!

– Розум? То кому тут бракує розуму? Та я йому зара’ той розум назад вкручу, – припливали до Бориса сили. Він, як дикий пес,