Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

– Най хоч до рання добуде, – молила мама. – Най побуде, Дозеку.

Вона вклякла перед дєдем на коліна, обхопила його ноги. Він зиркав на образи й скреготів зубами. Ой, як скреготів. Далі вилетів надвір і вернувся з різкою. Стефка чула, як невміло свистіла та різочка. Перший раз у житті свистіла. Як обпікала її плечі, руки, ноги. Мама підкладала замість Стефки свої руки, але марно.

– Марш! Аби твої ноги на моїм подвір’ю не було.

Більше не було. Ще цю ніч дєдьо дозволив перебути на сіні. Стефка виділа крізь шпарки, як цілу ніч горіла лампа. Чула через двері «якби не люди», «я би їй неба прихилив», «будут сміятиси», «чи то їй ворог», «а хто інших дітей возьме».

По Стефчиних щоках не текли сльози. Уже давно не текли. Їхня криниця пересохла ще тоді, на весіллі у Варвари, коли Борис її вдарив. Один-єдиний раз ударив, і вона так і не ожила.

Надворі гриміло. Стефка не бачила блискавки, але чула грім. Він так гуляв понад селом і понад хатою, наче хотів розтрощити всіх, хто причетний до цієї місцини. Стефка натягла на себе верету, обвилася сардаком і лягла. Вона вперше збагнула, що їй легше, коли немає тиші. Їй навіть не страшно було, що двиготіла хата й тряслися шибки у вікнах. Вона чула життя, що жило там, за вікном, не давало їй заснути в цій вічній тиші й наче пробуджувало її здатність чути. Стефка не боялася, що блискавка влучить у дичку біля хати, хоча Мартин, коли був малий, завжди втікав під верету, трусився й повторював: «Лиш би не влучила в дичку». Тепер вона, Стефка, сама, як безборонна дичка, стояла на бездоріжжі життя, підставляючи блискавці руки.

…Вона згадала про Мартина й знову втекла в тишу. Тишу, де гримлять громи, але вона не чує їх, бо вже не вміє слухати.

У хаті було вже води по коліна. Стефка сиділа на ліжку й чекала, поки вода добереться й до неї.

– Ой, дівчино, дівчинонько, велика-сь циганка, Веліла-сь ми приходити – сама двері замкла. Веліла-сь ми приходити на задні дверейка — Мене кури подзьобали, бідойко гірейка. На городі огірочки уже пожовтіли, Наші хлопці по єдному та й сі постаріли. Ви до нас не ходіть, не топчіть травиці, Єк не люблять вас дівчата, йдіть до молодиці,

– сокотала стара підбита перепілка, опустивши голову в студену воду, яка відживляла її пам’ять.

– Ти що, збожеволіла? – закричала Варвара. – Ти шо, не видиш, шо вода хату забирає? Збирайси борше!

– Я нікуди не піду!

– Як ти нікуди не підеш? Ти зара’ підеш до мене. Вода забере хату й тебе з нев. Дивиси, шо в селі творитси.

– Я не була в селі й не хочу туда йти.

– Ну то не йди! Я тебе зараз сама відси витягну!

Варвара схопила Стефку за руку й стягла з ліжка. Холодна вода сягала аж до колін. Стефка стрепенулася.

– А ти думала, що я жартую? Видиш, у холодній воді стою, аби тебе відси витягти, а ти тут зі своїми дурнуватими принципами. Ходи!

Стефка не сказала ні слова. Вона стояла посеред хати, як укопана, і не знала, що їй робити. Мокра спідниця прилипла до колін, стала важкою й не давала ступити й кроку. Варвара стягла з ліжка сардак, накинула на Стефку, смикнула з жердки, що над ліжком, якесь дрантя, перекинула собі через руку й потягла Стефку за собою.

Мартин забрав Стефку до себе. Хоч як вона пручалася, хоч як противилася, він насильно затягнув її до хати.

– То ви хочете, аби Дмитро вигнав Варвару надвір?

Стефка мовчала.

– Якщо не хочете, то мусите тепер у мене жити. Тут лише подвір’я затопило, а до хати вода не дійшла.

Стефці легше було домислити собі, що її забрала вода, що знесла разом із хатою, ніж уявити, що вона коли-небудь буде жити під одним дахом із Борисом. Мартин поклав Стефку на ліжко у своїй кімнаті: вона сказала, що в жодній іншій не переночує.

Настав вечір. Стефка ще не бачилася з Борисом, хоча чула, що він уже в хаті. Забилася в самісінький кутик ліжка і, наче польова миша, що заблукала в невідомих покоях, крізь шпаринку дивилася