Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

Колись давно Борис звабив скромну сільську дівчину Стефу і відмовився від свого сина Мартина. Стефа та її малюк були приречені на голод і злидні. Тяжкі часи спіткали й самого Бориса – під час війни він опинився на чужині, в Німеччині. Там він зустрів землячку Ганну, яка до безтями закохалася в нього. Але доля розвела їх: Борис згодом повернувся до рідного села, став заможним господарем, а Ганна була змушена виживати з малою донькою на руках… Тим часом підростав Мартин. Він присягнувся ніколи й нічого не просити в батька, який викреслив їх із матір’ю зі свого життя. Та доля сплітається химерним візерунком: Мартин прагне одружитися з пасербицею свого батька – Марією…

Роман про голод очима дитини, про життя в українському селі та німецькому передмісті, про любов, зраду, молодість і старість, про глухі кути та світло надії.

У зірок своя траєкторія падіння. Лише вниз.

– Нині ночуєш у коморі, – гримає Варвара на кота й зачиняє за ним двері. Ставить на вікно запалену свічку й підводить очі до образів. У хаті тихо потріскує вогник. Піч уже нагрілася, вода теж. Варвара гарячково звивається по хаті. Зав’язана по-молодицьки хустина раз по раз сповзає по завитих навколо голови косах. Молодиця підправляє її рукою, поки врешті не скидає на лаву. У ноги б’ють дрижаки.

– Боже поможи, аби Стефка борше розв’язаласи, – знову зиркає на образи́.

Стефка лежить на Варвариному ліжку й мовчить. Що має казати? Батько навідріз відмовився на поріг пустити, як почув, що Стефка груба.[1] Мама спершу плакала, а далі пішла за ним. А Борис? Нащо Борисові дитини? Він ще попарубкує.

– Ще трошка, Стефцю. Ще трошка, – заспокоює свою подругу Варвара.

Час біжить, а Стефка ніяк не розродиться. «Кого кликати? Та хто прийде! – запитує й відповідає Варвара. – Зараз запалю ліниці[2]». Палить. Чекає. Стефці лиш шістнадцять минуло, як понесла. Одна надія на Варвару. Більше в неї нікого нема. Варвара на півроку старша від Стефки, ось рік як віддана. Уже й Андруся народити встигла.

Варвара ще раз торкається Стефчиної руки.

– Тужся, Стефцю, тужся! Мусиш!

«Розплести коси, відчинити всі двері, відімкнути всі замки, розв’язати в хаті всі шнурки й ґудзи,[3] аби борше розв’язаласи», – згадує Варвара все, що знає від старших. Вона швидко розчиняє навстіж хатні двері й двері до комори. Ногою виштурхує кота аж за поріг, хоч той знову поривається до хати. Швидко згадує, де й на чому може бути ще якийсь ґудз, розв’язує. Розплетені коси грубими пасмами накривають Стефчині плечі. Залишаються тільки шнурочки на сорочці.

– Ще троха, Стефцю! Ще троха, – заспокоює Варвара більше себе, ніж подругу, і запалює свячене зілля. – Зараз обкурю тебе – і легше стане.

У хаті пахне солодкуватим гаром. Варвара обносить запалене зілля навколо подруги, обкурює димом руки, ноги, сорочку, під сорочкою. Стягає з жердки своє весільне вбрання (у Стефки свого не було, бо не було весілля) і кладе подрузі під голову шлюбну сорочку.

– Має зараз помочи, – дивиться Варвара на образи́. – То шлюбна, Стефцю. Має помочи.

Стефка розуміє, що щось не так. Міцно зціплює зуби й навіть не стогне. Вона знає: Варвара зробить усе, що треба. Знає також, що Борис цієї ночі не запряже коней і не поїде з хлібом по повитуху, і не попросить священика, щоб той у таку пізню годину відчинив Райські врата в церкві, як це роблять ґазди для своїх ґаздинь, коли ті не можуть розродитися. Навіщо йому та дитина? І Стефка навіщо? Борис відмовився від них, коли дізнався, що вона тяжка[4] стала. Стефка вже про таке не думає. Лише віддає себе в руки Богові й Варварі. Кому ж іще?!

– Лиш би як у людий, – проривається тихо в Стефки.

Друга година, третя, п’ята. Варвара вже не хоче слухати півнів. Не хоче знати, котра година… «Боже, поможи!» Вона то бере Стефку за руку, то торкається чола, то тисне їй що є сили десь нижче ямки: «Тужся, Стефцю, ще трошка». Нарешті крихітне тільце опиняється у Варвариних руках. «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь», – приймає Варвара дитину на світ, щоб як у людей. Дитина голосно кричить. «Хлопец!» Вона обертається до образів і подумки хреститься: «Дєкувати Богу!»

– Уже все минулоси, Стефцю, минулоси.

Варварині руки ще досі тремтять. Вона відчуває в собі непевність, але бере ножиці, конопляне прядиво. Невмілими руками підкладає під пуповину сокиру, аби ґаздовитим був. Перетинає. Зав’язує матіркою:[5] «Зав’язуй щісті, здоровлі