Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

рвонув до Мартина, ухопив за обшивку, узявся витрясати з нього душу й обкладати боки. Мартин не віддавав. Ірця дивилася у вікно, міцно тримала руки на животі й молилася.

– Падоньку, а тут шо дієтси? Ви шо, чисто подуріли?! – наосліп вилетіла з хати Стефка й ухопилася своїми маленькими ручками за Бориса. – Не чіпай мою дитину! Не маєш права!

– Не маю права, курво? – шарпнув Борис рукою, і Стефка покотилася горілиць по сходах.

– Мамо! – крикнув щосили Мартин. По її обличчі потекла кров. Мартин і не стямився, як за коротку мить вгатив Борисові що було сили в макітру, що той аж засичав від болю й звалився на землю.

– Не руш мені маму! Ніколи! Чуєш?

Мартин кинувся до Стефки й ухопив її на руки.

– Мамо!

– Зо мнов усе добре, Мартинцю, – прошепотіла Стефка.

– Я простив тобі за себе, а за маму не прощу, – обернувся Мартин до Бориса, пригортаючи до себе Стефку.

Він поклав її на покутті, відігнавши звідти кота, і підклав під голову ясик:[114]

– Як ви, мамо?

– Не гризиси, Мартинцю, то пройде. І не гнівайси на него. Йому перейде, – шепотіла вона, витираючи рукавом кров.

– Я заберу вас із собою, мамо, – поклав він свою руку на її.

– Мнов не гризиси. Він мене не вчепит. То пройде, – погладила вона Мартинову руку.

Речі довелося пакувати відразу. Поїхали тільки наступного дня, коли переконалися, що зі Стефкою все гаразд.

– Їдь, сину. Най тебе Бог провадит. У тебе своє життє, – прошепотіла Стефка, коли Мартин прийшов попрощатися.

– Ми скоро приїдемо, мамо! – притулився до мокрої Стефчиної щоки.

– Най вас Бог провадит, – дивилася подумки в той бік, де мала бути прочинена хвіртка. – Най Бог вас благословит. А тобі, Ірцю, най поможе борше розв’язатиси. Не забудь поставити під голову шлюбну сорочку. То помічне. І всі ґудзи порозв’язуй. І дитинку абис під образами поставила. І в купіль абис свяченої води влила.

Ірця народила дівчинку. Мартин літав попід хмари. Не міг дочекатися, коли забере обох. Стояв під пологовим будинком і дивився у вікно на маленький згорточок.

– На тебе подібна, – гукала через вікно Ірця. – Дивиси, які сині очи!

Мартин нічого не бачив, крім білої пеленки. Серце калатало, як дзвін: «Моя дитина!»

Турбаза, на якій Мартин працював кухарем, виділила їм окрему кімнату. Маленьку, але втрьох жити можна. Він купив пелюшки, повзунки й колиску. Навіть новий хідник купив. Директор турбази виписав машину, щоб відвезти Ірцю з дитиною до Мартина.

Ірця поклала голову Мартинові на плече й гладила його руку. Мартин сидів біля колиски й не зводив зі Світланки очей. Дивився на крихітні пальчики, які вміли триматися хіба що за життя. На ніжки, які ще не знали, що таке ходити по землі. Світлана поворушила пальчиками, ледь чутно поплямкала губами й розглядала світ маленькими оченятами.

– Дивися, вона сміється, – промовив до Ірці Мартин.

– До свого дєдя сміється, – відповіла Ірця.

Вона сказала щось таке, від чого в Мартина набігли сльози. Дєдьо! Нині він готовий був обійняти цілий світ!

Через місяць вони таки поїхали в гості до Рожнева. Стефка не могла натішитися. Розя – теж. Борис до дитини не підходив. Його душа належала колгоспу.

За чверть століття…

Час як вояжер: він також зупиняється на червоне світло.

Світлана вчилася в Чернівцях у торговельно-економічному й завжди мріяла бути кондитером. Це від Мартина. Додому приїжджала на кожні вихідні. Як часто вони вдвох із батьком годинами чаклували над рецептами, химерили й тішилися своїми витворами.

Зима, мов зі щедрого рукава, укрила білим дахи й дороги, що аж сліпило очі. Сніг боронився від чобіток, розсипався в різні боки, скрипів, наче захищав кожну сніжинку. Світлана швидко застрибнула в тролейбус, струшуючи з волосся снігове пасмо. У тролейбусі була тиснява. Поруч з’явилося одне вільне місце, на яке дивом ніхто ще не сів. Саме для Світлани. І таке буває! Сьогодні субота – найулюбленіший день для студентів. Заняття закінчилися швидше, ніж зазвичай, тож можна їхати додому.

Світлана їхала на автостанцію попри парк. Вона любила дивитися у вікно. Дерева раювали в білій одежі, притримуючи одне одного за розлоге віття.