Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Коло самого мосту, під високим давнім, як світ, крислатим явором великим з’юрмленим півколом стояло гурбище переважно молоді і дітвори. Кілька зовсім літніх чоловіків святково сиділи на купі колод, а всередині кола на моріжку молодий смаглявий циган і такий же циганчук, підтримуючи підборіддям інструменти, заповзятливо грали, вихиляючись, на скрипках. Їм, струшуючи напівоголеними плечима і грудьми, підігравала бубоном молода з  розпущеними косами і чорними великими смоляними очима циганка, зрідка пританцьовуючи і при тому розвіваючи довгою пишною строкатою спідницею, що сягала землі. Зобік на колоді лежав догори тулією-облімком повстяний капелюх, в який час від часу хтось із присутніх кидав мідяка чи й срібняка.

Зголоднілий за всякими видовищами хлопець проліз юрбою в коло, розкрив у подиві й захопленні рота і застиг, усім єством своїм заворожившись. Гра музик, то сповільнюючись, то пришвидшуючись, полонила Петрика. Вона ніби тужила за чимось несказанним, ніби просилася щемними жалощами, ніби обурювалася протестом. Хлопець затискав зуби, змикав вуста, затримував подих і зводився навшпинячки, щоб побачити всебічно таїнство гри. Враження підсилилися, коли циганка, бозна-звідки вихопивши сопілку, стала пригравати чоловікам. В спаї скрипок, сопілки і бубона крізь плачі і ридання чулися Петрикові радість і бадьора веселість, які розносилися в попідгірне Потясминня, Старе містище, Діброву, Луку, Степ та Замістя, полонячи лунами околи.

Стояв би Петрик в напрузі і зачаклованості від захоплення ще довго, та раптом хтось настирливо кілька разів смикнув його ззаду за сорочку. Це виявився ковалевий Ромко із його шкільної групи.

–  З гори на соняхах спускатися хочеш? Там ціла юрба вже хлопців! – утаємничено й захоплено прошепотів він на вухо Петрикові. – Знаєш, як несуться, майже до Тясмина спускаються! Швидше, ніж на ковзанах чи гринджолятах!

Де ж було Петрикові втриматись! І забава хлопців-підлітків на підгірному втоптаному путівцеві у коліщатні покоти, і отаких же на вулиці – в дучку й свинку, і гойдання дорослих аж на рівень перекладини лише на мить зупинили одногрупників, бо спускання з гори на соняхах здавалося їм куди привабливішим. А для Петрика Гора завжди була сама по собі притягальною, скільки він себе пам’ятав.

Ромко, на рік старший, умів впливати на Петрика. Батько його був у місті “притчею во язицех”. Пишновусий і високий, як тичка, отой дивак-чоловік, всіма знаний як Дорошенко, ковалював, кустарював і завжди продавав на ярмарках із ряднинки на рундуці ножі, підкови до чоловічих і жіночих чобіт, бабки і гаплички, загвіздки, вухналі та інші вироби аж до вигранів, які уміли виковувати лише цигани. Та знали його міщани не лише із праці умілих і роботящих рук, які годували чималу на той час сім’ю, а і з особливої ходи, виклично статечної: ступав він набундючено, ніби відмірюючи землю, в незмінній, набакир закладеній, давно облізлій, з рештками сірого смушку і вигорілим на сонці шликом шапці, в давньому, колись шарлатовому кунтуші, на тонкій талії підперезаному ще давнішим і вицвілішим зеленаво-сірим поясом-крайкою. В буденні дні Дорошенко нікого не вітав при зустрічі, ніби й не бачучи, чим, однак, не викликав незадоволення навіть у близько знайомих людей. Проте в свята, особливо на Великдень, як дзвони заливали своїм калатанням усе місто, він ледь не засвіт ішов вулицею непевним кроком, доста розговівшись, і намагався “похристосатися” із кожним зустрічним, як із найріднішим. Шапку при тому він тримав у правиці зіжмаканою, поясом оперізував широкохолошні полотняні на ширіньці штани, а кунтуш лишав розхристаним або накинутим на плечі, нагадуючи своїм виглядом птаха, що ось-ось, набравши розгін, злетить у повітря.

–  А-а-а! Слава Йсу!.. Христос воскрес! – зупинявся він перед зустрічним із розкритими для чоломкання і обіймів руками.

–  Воістину воскрес! – спішили відказати йому зустрічні скоромовкою та якось просковзнути крізь оті обійми. І коли те вдавалося, Дорошенко з огнівленим лицем розкарякувато повертався втікачеві вслід і гнівно, здіймаючи правицю із затиснутою в ній шапкою, кричав: “Не забувайте, добродзею, що мій прапрадід був гетьманом України, а ви – нендза, прости, Боже!..” – хрестився і йшов шукати собі нових жертв.

Петрусь, довідавшись ще й від діда Якима про Ромкового батька, перепитував учительку Марту Давидівну, чи то правда, що він – родич гетьмана, портрет якого бачив у дядьковій Левковій історії, а отримавши ствердну відповідь, був немало здивований. Петрик також зауважив, що в тій історії попереду був Сагайдачний, а в пісні – чомусь Дорошенко, тож тепер він не мав Ромкового батька за дивака, а навпаки, придивлявся до нього, запам’ятовуючи і статуру, і поставу, і ходу, зауважуючи звичку високо тримати голову і згордливо вітатися із зустрічними.

Почуття підвищеної уваги і цікавості поширювалося і на Ромка –  Петрик намагався ні в чому від нього не відставати, тож і тепер поспішав за Ромком дорогою до спускалок, зауважуючи і лискучу мітлицю, порослу на оплеччі Гори, і позмієний путівець, що в’юнився попід нею, аж поки вони не влилися під галас, гамір і рейвах у ожвавлену юрбу дітлахів.

–  Васо! Чуй, Васо, мені з трьох! Із трьох мені! – кричав якийсь рудуватий хлопчик через голови юрби, перекрикуючи інших. – Бодня! Чуєш, Бодня! Мені із трьох робіть!

–  Васо! Бодня! Не слухайте його! Він не в черзі! Черга наша! – підпихав ліктями, мало не вилазячи із сорочки, рудуватого нахабця учень п’ятої групи із Петрикової школи. – Наша черга!

–  Яка ваша? Я тут стою давно і замовив раніше вас усіх! – обурено протестував третій. – Васо! Скажи їм! Бодня, робіть мені з трьох! З трьох соняхів мені! – умовляв він самозваних кустарів, що сиділи на траві біля в’язки зелених соняшникових бадилин і майстрували з них спускалки, сколюючи по дві чи по три очеретяними спичками.

Петрик за Ромком ледве продерся в отой тиснявий, як говорив дід Яким, очерт-круг юрби, підсмикнув нові штани з полотна, пофарбовані в бузині, глянув на Ромка, який мовчки роздивлявся роботу кустарів, витер спітніле лице рукавом білої сорочки, вигаптуваної чорнововною і червоною заполоччю, і насмілився і собі попросити спускалку.

–  І нам би із Ромком, Васо, хоч із двох бадилин, дві, –  нахилився він над знайомим циганчуком.

–  А що даси? – підняв догори смоляні очі кустар, встромлюючи