Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

–  Продав, слава Богу, –  всідався зручніше Карпо на лаві, відсунувши в кутик подушку, –  Вони мені не вдалися, зроблю собі кращі, і не лише втулки, а й спиці виточу.

–  То тобі одному відписав дядько Харитін землю і млина, чи й Пилипові?

–  Відписав мені, та я настояв, щоб було нам обом пополам, по справедливості.

–  А що ревкомівці та виконком на те, нове правління комуни й артілі?

–  Глузують, що дукою став, а потай, бачу, заздрять і сподіваються, що ми чи артілі, чи комуні все відпишемо, –  роздумливо пояснив Карпо.

–  А дочка ж дядькова Дарина як на те дивиться? Все таки то її батьківщина!

–  А як їй дивитися?! Вона ж і підказала, як знаю, гроші за коня поділити їй і Прокопові, а поле, Лісок і луку відписати мені, бо Мирон же буде в Соловках ще двадцять років, та й не потрібне те все йому, як написав їй у листі.

–  То тепер ти у заможні перепишешся? – примружив гість око від тютюнового диму. – Поталанило тобі, Карпе!.. А дарувати їм не смій нічого! Хтозна звідки набралася ота компанія і в артілі, і в комуні. Антося Бондаренка там поставлено про людське око натимчас, як над вертепом. Чувати, уже втретє обікрадено монастир, а монашкам пущено ману, що те вчинили червонокозаки та боротьбісти у змові з холодноярівцями. Соромно робиться, що ми за отаке шельмування воювали з тобою. Ні-ні, нічого їм не відписуй! Розкрадуть, сплюндрують, і винного не знайдеш! А так, ти господар і ще більше зможеш допомогти убогим калікам та вдовам.

–  Який я господар, Явдокиме? – зітхнув стомлено Карпо. – Щось незрозуміле твориться і в нас, і навкруг нас – одна колотнеча. А мене і Пилипа гепеушники навіть допитували за царські хрести і дзигарі-годинники, –  шморгнув носом Карпо.

–  Пам’ятаєш, як Леон нам говорив під Волочиськом, що ще все буде з нами?

–  Ти це про Воронянського згадав? Де він тепер? Живий чи вже покійник? В Тамбовщину ж його з-під Волочиська призначили потім.

–  Атож, призначили слабого і немічного у холод і голод, а для чого, спитати б когось!? Чутку хтось пустив, що із Петрушевичем зунрівським ніби злигатися хотів. Жахнішого чогось спробуй і придумати! Тепер, чув, він орудує комбідом в Умані, –  затягнувся цигаркою Явдоким. – Ордени йому якісь навіть дали.

–  Кому ж іще їх давати, як не йому?

Петрикові, що присів під віконцем у валькірчику, та розмова ніби й ні до чого, проте слухає уважно, а як западає мовчанка, хлопець чує лунке цокання годинника.

–  Таки майстер ти, Карпе, бо дорога штука – твій годинник, –  хвалить господаря Явдоким. – Чув, що й лошака ти прикупив якогось?..

–  Не лошака, а лоша придбав хлопцям на радість, бо люблять коней, як цигани. Гроші ж дітьми зароблені із матів, кошиків і пастухувань. То хай бачать наглядність своєї праці, як ото вчителька Леся каже.

–  Біда з тими дітьми й мені, –  запахкав Явдоким пригаслою цигаркою. – Сергій збирається втікати з дому, і таки втече: чи в економію, чи в комуну, бо ж геть роздітий та роззутий, а робить, як віл, на всю мою тринадцятироту артіль.

–  Не лише в тебе така. Бачив нещодавно Антосеву Бондаренкову Катерину на ярмарку, то знову повна, це ж уже вчотирнадцяте! – пригадав Карпо співчутливо.

–  Отака щупла та мала, а, бач, і за здорову плодовитіша, –  усміхнувся Явдоким. – Хай уже моя Олита –   як налита, то їй і сам Бог велів, здоровій нівроку.

–  Мала та вдала, Антося геть висмоктала, шкилетом ходить, бідний, –  співчутливо згадав побратима-червонокозака Карпо.

Петрик пікся перемовками батька й дядька, чекав почути щось про “походи”. Боліли йому ноги від сидіння навпочіпки, м’ялися на колінах його нові напрасовані матерею штанці з полотна. В уяві повставала недільно ожвавлена вулиця, святковий гомін з якої доносився аж у хату. Ніби бачив з Гори від каланчі привілля просторіні неозорих околів і розлогів попасмуженого степу та зеленоруття Луки й Гаю – всю оту красу, розрізану блискітною Тясминською стрічкою, що синім вужем зникала в зелених шатах Бору, які кликали і манили Петрика, зголоднілого за тиждень, на дозвілля.

“Дремену на вулицю, та й усе тут!” – уже кілька разів вирішував Петрик, але, боячись щось цікаве в розмові гостя й батька пропустити, в нерішучості продовжував сидіти і нудитись. Батько якраз пригадав про якийсь Чаплинський тракт на Антанту, про те, як їх малювали на плакатах Юріями Побідоносцями, а хлопець же щодня молився отому Юрієві, що списом проколював Змія, просячи угамувати батька. Заговорили дорослі про якісь Хорли, про Каркінітський перевал, де земля з-під копит несамовито гнаних коней стріляла багнюкою і навіть кров’ю, про берег, всіяний трупами, про чорну ніч в такому густому тумані, що й коней своїх вершники не бачили, та про грізну героїку якоїсь відчайдушної та безстрашної Людмили Макієвської, яка була командиром бронепоїзду, що нищівно громив самого Денікіна, несучись на ворога з написом: “За владу Рад!”. Та в отій оповіді, не підтриманий Явдокимом, батько згодом пережвавився і змовк, на Петрикову досаду. Втративши терпець, хлопець звівся на затерплі ноги, вступив у святкові постоли-капці з валу і навшпиньки обережно й нечутно вийшов із хати, не помічений співрозмовниками, прикривши за собою двері.

Ще буяло тихе літо, хоч і появлялися подекуди на кленах зелені листки. Пахло яблуками й грушами, любистком і м’ятою, дьогтем та застояною водою із заплав Тясмина. Великим поплямленим шматом рваного полотнища над призахіднім лісом у Затясминні висіла сірувато-сиза, із півдня підчервлена хмарина. Небо було оксамитно-чистим, мов скупаним, хоч пий його.

Окинувши зголоднілими очима вулицю, що була безлюдною, Петрик направився до мосту, де зауважив скупчення людей. Підійшовши ближче, він почув звуки жвавої скаржливо-тужної скрипки і хриплуваті та часом обурливі погуди бубона, що аж кликали до себе,