Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

–  А що маю давати? – не зрозумів хлопець, зглянувшись із Ромком.

–  Давали он, бачиш, –  показав він на малу свою сестру, що сиділа поряд і уминала шматок балабухи, –  хліб, бублики, пиріжки, але тепер ми беремо тільки сало, масло та ще, –  побачивши пісний вираз обличчя хлопця, поскріб він потилицю, –  насіння й кабачки смажені або крашанки варені чи сирі.

–  А скільки треба? – подивився знову на насупленого Ромка Петрик.

–  Чого скільки і за скільки?! – запитав, не стерпівши, Бодня.

–  А-а-а… Крашанок за дві спускалки.

–  За бадилину по крашанці, а на двох по дві – чотири, –  ошкірився Васо смішком.

–  Робіть із двох нам обом, я швидко буду! – в’юном поліз Петрик із юрби. – Ромку, слідкуй за чергою! – викрикнув він уже звіддалік, біжучи навпрошки у бік дому.

Хлопець на бігу обдумував, як зайти у двір, щоб не зустрітися з батьком, та як непомітно взяти свіжознесені крашанки і вчасно донести їх до юрби. Біжучи, знову почув захопливу гру скрипок і погуди циганського бубона, що манили, кликали і ніби попереджували його, і піймав себе на думці, що слід би самому зробити оті спускалки: і не з двох-трьох, а з чотирьох бадилин, та відкинув її, бо в їх родині завжди цінувалася слівність, тож він за своєю природою не міг порушити даного слова.

За якісь десятки хвилин усі гризоти були вже позаду. Петрик непоміченим забіг у двір, вхопив три яйця і поклад і лисом вишмигнув на вулицю, дякуючи Богові і відчуваючи на душі полегшу. В зворотну путь пустився бігцем, щоб устигнути.

Коло самого очерту юрби Петрик відчув раптом якусь вологу в пазусі і здогадався, що крашанки побилися і потекли. Він зупинився в розпачі, бо сорочка і штанці були вже мокрими, липку течу яєшні відчув аж біля колін. Горе здалося хлопцеві таким великим і  непоправним, що він аж заплакав, особливо тоді, як юрба стала з нього реготати, бо на її очах мусів вигортати, не бачучи за сльозами світу, пучками трави і лопухами оте нещастя.

Васо і Бодня, перереготавши, дали і йому, і Ромкові спускалки без оплати. Ромко зразу ж побіг, не чекаючи, поки Петрик як слід повитирається. Нарешті і Петрик нісся стрімголов, падаючи і піднімаючись, невідворотно заразившись загальним захопленням.

Звичайно, ніхто з дітей і не гадав про якісь небезпечні наслідки, не думали про них і Ромко та Петрусь. Та лихо виявилося через якісь півгодини, просвічуючись двома великими очима дірок на штанях ззаду. Регіт хлопчаків один з одного лунав скрізь, але вони продовжували спішити на Гору для нових заїздів, забуваючи про час у отій круговерті, аж поки й сідниці  закривавитися. Як лиш почало вечоріти, Петрик і Ромко припинили спускатися і, лежачи на боку та корчачись від болю, заздрісно дивилися на решту, аж поки всіх не розігнала баба Марта, в якої Бодня, Васо та інші викрали півгрядки соняхів, декому з хлопців навіть дісталося бабиної гирлиги. Попрощалися біля мосту, уяснивши скоєне, і Ромко з Петрусем…

Лишившись на самоті на темній вуличці, Петрусь обережно визначив розміри дірок у штанцях та величину липких ран на сідницях і, перелякавшись геть, із жахом усвідомив, що батькова кара його не мине і захистити його можуть хіба сили небесні. Постоявши, він вирішив ховатися у верболозах на березі Тясмину на випадок, коли б батько його розшукував. Плетучись стежечкою, він напружено шукав порятунку і приходив до висновку, що найперше йому треба замінити сорочку і штанці, і домашні могли б їх йому невпоміт передати.

Страх із наближенням до рідного дому ріс, як опара на дріжджах, глушачи смикливий біль у сідницях. Хоч був теплий літній вечір, опинившись у рідних верболозах, Петрик відчув спершу прохолоду, а потім навіть холод. Тіло почало здригатися в пропасниці.

Наблизившись перебіжками до самого обійстя, Петрик побачив батька з Тодоськом, що поралися у дворі, кидаючи велетенські тіні від підвішеної на ґанку “летючої миші”, –  грюкали цебрами і журавлем над криницею, скрипали хвірткою та дверима. Пробратися до хати непоміченим було неможливо, і Петрусь, молячи Бога, вирішив підлізти до вікон, що світилися, –  кухоньки та чуланчика. Оглядливо-боязко зазирнувши у віконце кухоньки, Петрик побачив і трьох сестриць, що сиділи на лавці, і матір, що мила по вечері посуд, схилившись над коритом.

Ридання від жалю до себе і болю паралізувало його, та врешті хлопець таки спромігся постукати у вікно. Кватирка, тихо скрипнувши, відхилилася і до нього виглянуло перелякане несподіванкою материне лице.

–  Дитино моя!.. Де ти оце стільки гасаєш, окаянний? – запричитала вона  впівголос у гніві і розгубі.

–  Штани б мені і сорочку інші подали сюди, бо ці порвані, –  захлинувся Петрик невпинним плачем, лякливо оглядаючись.

–  Як то порвані? Зовсім нові і порвані? – не могла повірити Ганна. – Свят-свят із тобою, дитино! – на мить отетеріла вона, не вірячи почутому. – Пожди, я небаром… Я швидко… Потерпи…

–  А тато тебе дуже кляли, а Тодося і мене побили через тебе, –  проказала, виглянувши у кватирку, Домашка. – До хати не йди, бо казали, на смерть заб’ють.

–  І маму тато вдарили, як ти десь запропастився, –  докинула і собі Ярися. – А на нас із Лідунею і Тетянкою тільки сердито подивилися.

–  Одягни це, а те подай мені, –  кинула Ганна хлопцеві буденний одяг. – Сховайся за кущем та перевдягайся, кажу! – наказала і злякано, і грізно.

Переодягнувши штани і нап’яливши на себе довгу байкову Тодосеву сорочку, Петрик відчув ніби якесь полегшення. Та серце його зовсім упало, як почув, вернувшись до вікна, такий материн гнів, якого досі не знав.

–  Знати тебе не хочу, негіднику! Новісінькі штани отак розполосувати та ще й яєшнею запаскудити! Муко ти моя нестерпна! Божа каро моя непосильна! Де ж я на вас наберуся того полотна?! – долітали гнівні стьобливі материні слова до сина. – Іди,