Автор невідомий - Народні казки - Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

аж засвітило. Він тоді зрадів, сердешний, скорій одягнувся і поніс.

Приніс. Вона побачила і пізнала, що цар уже вибрався на цей світ, і каже:

— От що до ладу, так до ладу! Добрі черевики! Ну, коли ти такий майстер, так зроби мені до шлюбу ще сукню.

От цей чоловік вертається додому та знов плаче — плаче сердешний так гірко, як мала дитина.

— Оце вже, — каже, — захотілось їй мене зі світу звести. Я швець і то поганий, а вона мені загадала кравецьку роботу. Я зроду і голки в руках не держав.

Приходить додому і розказує.

— Ти, чоловіче, мене од смерті відрятував уже, а тепер уже не вирятуєш — загадала мені шить сукню, а я й голки не вмію в руках держать.

— Не журись, — каже йому наймит, якось пошиємо.

— Е… де там тобі пошиємо! Тут, певно, й матерії не можна дістать такої, щоб їй подобалась. Піду куплю.

Пішов, приніс там якої міг знайти луччої, і плаче, сердешний.

— Не плач, — каже йому цар, — якось воно буде. Лягай спати. Може, я пошию.

От як усі лягли спать — він знову вийшов надвір, махнув навхрест ключами — став знову палац такий, як був під землею. Він скоріше кинувся по кухрах, знайшов сукню таку, що їй більш усього до смаку приходилась, оббіг кругом палацу три рази з ключами, палац звернувся в трубочку, він взяв у кишеню і ліг спати.

Встає хазяїн вранці, уже б то й треба нести тую сукню, а тут ще й досі висить на кілочку та матерія, що вчора набрав! Плаче, сердешний.

— Чого це ти плачеш? Я уже сукню пошив, тільки однеси.

— А де ж вона?

— Та он в хустці на столі. — Той як розвернув, аж у хаті засіяло. От він зрадів, одягнувся і поніс.

— Оце, — каже панна, — сукня якраз мені до смаку прийшлась. Ну, коли ти такий майстер, то зроби ж мені до завтра міст од мого палацу аж до самої церкви. Я завтра піду вінчаться.

Пішов той швець, плачучи, додому. Цар його побачив і питає:

— Чого ти, — каже, — плачеш?

— Як же мені не плакать, коли мені знов загадала будувати на завтра міст од палацу аж до самої церкви.

— Не журись, я тобі в помочі стану. Лягай лучче спати.

Цар вийшов надвір, як уже всі спали, махнув ключами — зробився палац. Він туди пішов, знайшов той міст — складений був, розміряв — якраз вистачило. Тоді взяв сокирку — ходить по містку, стукає то сям, то там.

Цариця дивиться у вікно вранці ранесенько — аж міст готовий. Тоді вона одяглась, вийшла на міст, стала придивлятися до того майстра, що стукав сокиркою, пізнала на руці свій перстень, що вони помінялись, як виходили на цей світ. Зраділи обоє, поцілувались, пішли до церкви і взяли шлюб.

А того генерала, що хотів з нею шлюб узяти, цар скарав, а сам став, як і перше, царювати.

Дівчина і мрець

Був собі Ясьо і Кася, і вони ся дуже обоє любили. Але Яся віддали до війська, а вона ся зістала. Чекає і рік, і два, і три, і десять літ, а Яся нема. І вона сидить, плаче і плаче собі, так чекає на Яся…

Приходить старенька бабуня і каже:

— Чого ви, панунцю, плачете?

А вона їй говорить:

— Я плачу за те, бо я мала чоловіка, а його нема… Баба каже:

— Панунцю, візьміть полумисок, наплачте сліз. Візьміть муки, спечіть паляницю з тими слізьми.

А Кася проситься:

— Може, ви, старенька бабуню, може, ви мені того не порадите?

— Не бійся, зараз прийде!

Вона спекла вже того, як чує — вже Ясьо їде на своїм сивім коні під вікном.

Ясьо приїжджає, каже:

— Відчини, Касю! Вона відказує:

— Чекай, мій Ясю!

Відчинила йому, він приходить, а вона положила йому свячені книжки рахувати. Ясьо каже:

— Забирай то, Касю, звідти! Збирайся, Касю!

Збираються, з хати виходять, стоїть сивий кінь.

— Сідай, Касю!

Посідали і їдуть дорогою, Ясьо ся питає:

— Ані кури не співають, ані гуси не ґиґають, тільки злі люди по світі літають. Не боїшся, Касю?

— Не боюся.

І знов те саме другий раз, і третій раз те саме.

Аж приїжджають на цвинтар, і гріб розтворився. Ясьо каже:

— Йди, Касю, наперед.

— Ні, ти йди наперед!

Він взяв її за фартушок і пішов наперед. А вона взяла фартушок, відчепила і стала втікати. Втікає, аж забігла в ліс. Дивиться: світиться світло. Прибігає — там мрець лежить у тій хатині. Кася зачинилася в тій хатині, залізла на піч, взяла собі лампу і книжку, читає. Вона мала на собі пацьорки посвячені.

По якімсь часі щось прилітає:

— Уставай, мерлий, будемо живі дерти!

Став один звідти перти, а другий звідси на ту піч. А півень:

— Кукуріку!

Той з того боку смолою розіллявся, а другий з другого — і вже.

Прийшов ксьондз, дівчину висповідав, і вона умерла в тій хатині.

Мудра баба

Мудра баба

Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі ташку, підняла, подивилась. А в ташці — гроші. Подумала собі баба так: «Не візьму я цих грошей, бо гроші — гріх і смерть!» І кинула ташку знову на землю. Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі ташку з грішми, здивувалися.

— Ба, чому баба гроші не взяла? — каже один.

— Бо дурна, — каже другий.

— А може, баба щось знає? — питає перший.

— Доженемо її, зазвідаємо! — відповідає другий.

Побігли за старою, догнали, питають:

— Бабко, чому ви пройшли повз ташку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?

— Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…

— Та чому ви не взяли собі бодай половину?

— Грошей мені не треба. Гроші — смерть!

Жандарми розсміялися.

— Та чи не казав я тобі, що баба не повного розуму, — сміється жандарм.

— Певно, дід бив бабу по голові мішком, — регочеться другий.

Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:

— Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.

— Охоче! — відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.

Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»

Тримає в руках ташку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре