Автор невідомий - Народні казки - Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

— Оце, було, летить із дому, зверне палац, візьме в кишеню, а мене тут покине, і я сиджу одна, як палець, на дощі.

Вернулись, одкопали його, вийняли з кишені ключі, забрали в кишеню палац і пішли далі з царем.

Там, через місяць чи й більше, приходять вони аж до ланцюга.

От цар і прив'язує одну панну, потряс ланцюгом, і її потягнули на білий світ. Витягли ту, спустили ланцюг і за другою, а після і за ним спустили.

От він і думає:

«Може, яка зрада буде, прив'яжу я перше камінь, то тоді побачу».

От він і прив'язав камінь. Потягнули його вгору — а сам одійшов. Коли так, як до половини дотягли, а далі — як пустять! Упав камінь і розсипався, як пісок, бо де то… Така висота, що господи! Кинули і ланцюг.

От той цар плаче, бідний, що вже не може вийти на білий світ, іде та й плаче. Ходив він дуже довго — коли дивиться, аж стоїть дерево, та таке ж то високе, що й сказать не можна, а на тім дереві у гнізді лежать дітки грифа. А тут така хмара надходить, таке збирається, що не доведи, Господи! Він узяв, скинув з себе свиту, прикрив діток, щоб їх не залила вода. Коли прилітає старий гриф і питає своїх діток:

— Хто це вас прикрив? Я готовий тому дати, чого він забажає, або його на радощах з'їсти.

— Ні, — кажуть, — як не з'їси, то ми скажемо. Ондечки сидить чоловік під деревом, цей нас укрив свитою.

От гриф прилетів до нього і питає:

— Кажи, що хоч тобі дам, або на радощах з'їм тебе.

— За що ж ти мене будеш їсти? За те, що твоїх діток визволив од смерті?

— Ну, добре. Кажи, — що тобі треба, я тобі все дам, бо це перший раз у мене діти од дощу остались живі. Я полечу, а тут діти в гнізді і заллються.

— Ну, добре, — каже цар, — винеси мене на той світ.

— Ну, добру ти мені, — каже, — загадку загадав. Я тебе винесу, але і тобі загадаю загадку. Я тобі дам дванадцять кадовбів[26], щоб ти мені назбирав м'яса повнісінькі кадовби. Як назбираєш повні, тоді до мене їх поприв'язуєш, сам сядеш коло шиї, і я тебе понесу на білий світ. Як я тільки поверну голову назад, щоб ти мені зараз і вкинув у пащу кусок м'яса, а то як не стане чого їсти на дорозі, то я не долечу — упаду.

— Добре, — каже цар.

От приніс гриф кадовби, а цар уже пішов скоріше збирати м'ясо. Де що заб'є — чи там зайця, чи лисицю — все в кадовб несе. Там, може, через місяць чи через два назбирав повнісінькі кадовби.

Прилітає гриф, от він поприв'язував усі кадовби, сів сам коло шиї, і летять. Що повернеться назад — цар йому в пащу і вкине, що там попаде під руку — чи козу, то й козу, чи зайця, то й зайця. От-от уже долітають на білий світ, уже навіть видно світ білий. Обертається гриф раз — нема чого кинуть, обертається уже й другий — цар одрізав кусок литки і кинув йому в пащу.

От гриф вилетів уже на білий світ і питає:

— Яке це ти мені останнього разу дав м'ясо — а добре-то ж, добре таке, що я б усе їв та й їв.

— Е… я б тобі, — каже, — сказав, та боюсь, щоб ти мене не з'їв.

— Не з'їм, — каже, — тільки скажи.

Тоді цар показав йому свої ноги:

— Дивись, — каже, — звідкіля воно.

Гриф подивився. Йому жалко стало бідного царя, виплюнув його литку, звелів притулити до ніг, а сам полетів і приніс живлющої і цілющої води, помочив трохи зверху — воно так, як і було. І не знати навіть того місця, де зрослося.

От цар подякував грифові та й пішов своєю дорогою, а тут по всій землі розійшлася чутка, що нібито царя давно вже і на світі нема.

Царем обібрався його головний генерал, і то б треба йому одружитися на цій панні, що із-під землі витяг ланцюгом. Він-то дуже хоче, але вона не хоче за нього вийти — думає, що ще вернеться цей цар, що од змія визволив її, — і вередує та й вередує. Скільки вже шевців у царстві не було, ніхто їй не догодить черевиків зшити. Принесе, пані каже:

— Зрізать йому голову!

Де б хто якого шевця не запобіг у царстві — зараз його ведуть до неї і заказують черевики.

От цар приходить до одного шевця та й проситься, щоб той його прийняв до себе за помічника.

— Чоловіче добрий, — каже хазяїн, — якби ти знав, що для мене вже смерть готується, то ти б до мене не просився.

— Як? — каже.

— Да так: царівна заказала мені черевики, щоб на завтра були готові. Як сподобає, то добре заплатить, а як не сподобає — голову одрубають. Та де там мені догодити їй? Не такі вже шевці шили, як я, та й то не догодили, а то б то я догодив!

— Не журись, чоловіче добрий, — каже цар. — Якось-то воно буде, може, як-небудь догодимо.

От швець взявся за черевики та так плаче, що й сказать не можна — йому, бідному, не хочеться і вмирати самому, і діточок дрібнесеньких не хочеться покинути сирітками. А цар каже:

— Не плач, чоловіче, я колись трохи учився шить, може, як-небудь і догодимо цариці. Лягай спать.

От чоловік ліг спати, а цар вийшов надвір, подивився, що нема нікого кругом, скоріш махнув ключами навхрест.

Став палац такий, як і був під землею.

Він тоді скоріше всередину — як почав по кухрах[27] ритись, як почав, та аж поти рився, поки не знайшов черевичків в одному кухрі. Вискочив із палацу, махнув ключами — і знов палац звернувся у трубочку. Він узяв його в кишеню, черевички зав'язав у хусточку і поставив на столі.

Вранці чуть стало на світ благословляться — проснувся хазяїн, дивиться, аж приймак його спить і черевиків не видно.

— Що ж ти, — каже, — чоловіче, зі мною наробив? Я ж тепер пропащий навіки — осиротив ти моїх діточок.

— Не плач, чоловіче, я вже черевики пошив, ти тільки понеси їх та оддай.

От він як розвернув хустинку, так у хаті