Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

й справді настільки важлива персона?» — здивувався Ендер. А у свідомості майнуло запитання, яке прозвучало тихим голосом Пітера: «Як я можу використати це?».

Він здригнувся і спробував думати про щось інше. Хай Пітер прагне правити світом, але в Ендера інші мрії. Проте, згадуючи своє життя у Бійцівській школі, він дійшов висновку, що завжди мав владу, хоча й ніколи не шукав її. Однак, вирішив він, суттю цієї влади була досконалість, а не маніпуляції. Тож у нього не було жодних причин соромитися цього. І він ніколи, хіба що, можливо, з Бобиком, не використовував свою владу, щоби заподіяти комусь біль. Та й із Бобиком вийшло — краще не придумаєш: він став другом, замінивши собою Алая, який колись зайняв місце Валентини. Сестри, яка тепер подружилася з Пітером, допомагаючи йому в його змові. Валентини, яка все ще, не зважаючи ні на що, любила Ендера. І ця низка думок в переплетінні зі спогадами повернула його на Землю, назад — у тихі години, проведені в центрі маленького, як таця, чистого озера, оточеного лісовими пагорбами. «Ось це і є Земля», — подумав він. Не куля у космосі, а ліс і озеро, яке виблискує на сонці, будинок, що ледь проглядає крізь дерева на вершині пагорба, трав’янистий схил аж до води, плескіт хвилі, сріблясті риби й птахи, що стрімка злітають із неба до води, хапаючи якогось жука чи муху. Земля — це постійні звуки: дзенькіт цвіркунів, свист вітру, щебетання птахів. І голос дівчинки, яка говорила з ним із такого далекого їхнього дитинства. Той самий голос, який колись захищав його від терору й був єдиним його спасінням. І щоби зберегти цей голос, щоби дівчинка залишилася жити, він зробить усе, навіть повернеться до школи, навіть залишить Землю ще на чотири або сорок, хай і на чотири тисячі років. Навіть якщо вона більше любить Пітера.

Його очі були закриті, жодного звуку — лише рівне дихання. Раптом Графф простягнув руку через прохід і торкнувся його плеча. Ендер застиг у здивуванні, і той швидко прийняв руку. Ендера вразила думка, що, можливо, Графф відчував якусь прихильність до нього. Але ні! Це був просто точно розрахований жест. Графф робить із маленького хлопчика командира. Без сумніву, якийсь пункт навчального плану рекомендує батьківські жести з боку вчителя.

Човник причалив до супутника Міжпланетного Запуску (МПЗ) всього за кілька годин. На супутнику МПЗ було три тисячі жителів. Повітря і їжу їм давали рослини. Люди пили воду після обробки, вона до того тисячі разів омивала їхні тіла, а жили лише для обслуговування буксирів, що перевозили вантажі через усю Сонячну систему, і трансферів із пасажирами на Землю або Місяць. Це був світ, в якому Ендер на короткий час відчув себе, як удома: підлога загиналася догори, точно так само, як і в Бійцівській школі.

Їхній буксир був досить новим; Міжнародний флот постійно оновлював свій парк, списуючи старі моделі й купуючи найновітніші. Буксир щойно притяг на супутник величезний вантаж металу, виплавленого на кораблі-заводі, який добував і переробляв руду з малих планет у Поясі Астероїдів. Тепер метал потрібно було переправити на Місяць, а до буксиру вже під’єднували новий вантаж — чотирнадцять барж. Варто було Граффу опустити кульку у зчитувальний пристрій супутникового комп’ютера, як умить баржі від’єдналися від буксира. І на великій швидкості буксир полетить цього разу до пункту призначення за вказівкою Граффа, щойно вони покинуть супутник МПЗ.

— Теж мені секрет! — хмикнув капітан буксира. — Кожного разу, коли пункт призначення невідомий, ми летимо на станцію МЗЗ.

За аналогією з МПЗ Ендер вирішив, що абревіатура означала станцію Міжзоряного Запуску.

— Але не цього разу, — відмовив Графф.

— Куди ж тоді ми летимо? — поцікавився капітан.

— До штабу Міжнародного флоту.

— У мене немає туди допуску.

— Не біда, — заспокоїв Графф. — Лишень покажіть бортовому комп’ютеру ось це й тримайте курс, куди він спрямує. — І вручив капітану пластикову кульку.

— І я маю сидіти із заплющеними очима протягом усього рейсу, щоби не знати, де ми знаходимося?

— О ні, звичайно, ні. Штаб Міжнародного флоту розташований на малій планеті Ерос, близько трьох місяців льоту звідси на максимально можливій швидкості, з якою ми, звичайно, і летітимемо.

— Ерос? А я думав, що жучари перетворили цю планету на радіоактивні… ага! І коли це я встиг отримати допуск?

— А ви не отримали. Тому, коли ми прибудемо на Ерос, вас, безсумнівно, призначать на постійні чергування.

Капітан відразу все зрозумів, і це йому дуже не сподобалося:

— Я пілот! А в тебе, недоумку, немає ніякого права замикати мене на цій скелі!

— Звітуючи керівництву, я не стану повторювати ваші міцні вирази. Прошу вибачення, але мені наказано скористатися будь-яким першим-ліпшим найшвидшим військовим буксиром. У момент мого прибуття саме ви підійшли до станції. Ніхто не збирався спеціально ускладнювати вам життя. Не переймайтеся! Війна, скоріш за все, закінчиться у найближчі п’ятнадцять років, і тоді розташування нашого штабу перестане бути таємницею. До речі, попереджаю, якщо ви один із тих, хто звик причалювати на око, то з Еросом так не вийде. Його альбедо лише трохи яскравіше, ніж чорна діра. Ви його не побачите.

— Дякую, — буркнув капітан.

І лише через місяць спільного польоту він знайшов у собі сили ввічливо звернутися до полковника Граффа.

Бібліотека корабельного комп’ютера була невеликою й призначалася радше для розваг, аніж освіти. Тому під час рейсу, після сніданку й ранкової гімнастики, Ендер зазвичай розмовляв із Граффом про Командну школу, Землю, астрономію й фізику — про все, що хотів знати.

І перш за все його цікавили жучари.

— Ми знаємо про них зовсім мало, — зізнався Графф. — Нам ніколи не вдалося взяти у полон живим жодного з них. Навіть коли ми ловили одного живого й беззбройного, той помирав, щойно усвідомлював, що потрапив у полон. Для нас це залишається загадкою: чому? Та навіть поняття «він» не підходить для жучар. Найбільш вірогідно, що солдати-жучари — самки, але з рудиментарними або атрофованими статевими органами. Ми не можемо нічого сказати напевне. Тебе, мабуть, насамперед цікавить їхня психологія, а ми не мали шансу взяти у них інтерв’ю.

— Розкажіть мені все, що ви знаєте, і, може, я знайду щось корисне для себе.

І Графф почав розповідати. Організми, подібні жучарам, досить імовірно, могли виникнути й на Землі, якби все пішло по-іншому мільярди років тому. На молекулярному рівні не було ніяких несподіванок. Навіть генетичний матеріал був той самий. Не випадково, що жучари нагадували людям комахоподібних. Хоча їхні внутрішні органи