Артем Чапай - Червона зона

– Тш-ч, тс-ц… чуєте, свистить? – сказала вона повз мiкрофон за кулiси. – Скрутiть. Ч-чотири. Ш-шiсть. Нормально.

Спiвачка обернулась i кивнула доньцi пастора. Та пiдняла барабаннi палички – i вшкварила! Брати пiдхопили, пiанiст на синтезаторi затрусив патлами, ритм прискорювався, гучнiсть наростала, i от огрядна спiвачка пiдняла обличчя вгору, витягла одну руку вперед i вгору, а iншу з мiкрофоном притулила до рота, вiдставивши лiкоть:

– Аааааалллллииилллууууййййяяаааа!!!

У неї був джазовий голос, який тремтiв, проникав крiзь шкiру й піднімав на ній волосини. Половина прихожан зiрвалась на ноги й почала вигукувати у вiдповiдь. Я теж пiдскочив, щоб бачити з-за їхнiх спин, що вiдбувається на сценi, а спiвачка виводила без паузи, ритм прискорювався:

– Свiт невдовзi впаде, свiт невдовзi впаде, свiт впаде, упаде, упа-, упа-, упаде, свiт упа-, упаде, упа-упа-де-де-де-де-де-де-де!..

Деякi прихожани проштовхувалися мiж крiслами у прохiд по центру. Спiвачка напiвзаплющила очi та вводила себе у транс:

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де, упа-упа-де-де…

Гучнiсть не зменшувалась, пiдключилось пронизливе гiтарне соло, з-пiд якого наростав барабан, i от вiн перехопив першiсть, а гiтара тільки підвиває йому підкладку, товста спiвачка на сценi гiпнотизує хрипкуватим, але вiд того ще кращим голосом:

– Упа-упа-де-де, упа-упа-упа-де, упа-упа-де-де, упа-упа-де!..

Кiлька прихожан пiшли проходом до сцени, вони пританцьовували та пiдскакували в ритм, вони пiдняли руки над головою й дивилися на стелю, часом з них виривалось: «алилуя!».

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де! – i пiдвивання гiтари: вввiуууувввiiiееееааа.

Бабуся в коричневiй сукнi завдовжки до середини литки пiдiйшла попiд сцену i стала стрибати вздовж неї, ніби м'ячик, вона пiдняла над головою зiгнутi в лiктях руки й крутила долонями, наче тримаючи в них лiхтарики, її череп трусився швидше за ритм музики, бабуся розгойдувала голову з боку в бік, навмисне викликаючи запаморочення, аж ось вона впала на колiна перед сценою, де висів плакат із цитатою з псалмiв, i стала битися лобом об метрову лiтеру О у словi «Господу». Об першу з них. Бабусi не заважали, але коли музика почала поволi затихати, почулося мiрне гупання головою та невиразне пiдвивання. Тодi з першого ряду встали кiлька кремезних чоловiкiв, їх зовсiм не пройняло, вони лагiдно взяли бабусю попiд пахви й повели набік, до маленьких дверей праворуч вiд сцени. Бабуся тiпалась у їхнiх руках, мов рибина, один з чоловiкiв притримував її за чоло, якоїсь митi обличчя бабусі повернулось у бік залу, i я побачив на губах бiлу пiну.

– Упа-упа-де-де, упа-упа-де-де… – вже тихiше виводила спiвачка на сценi, музика затихала, але тримала ритм, прихожани у проходi мiж рядами бiльше не пiдстрибували, а мовчки стояли, пiднявши на рiвень голови втомленi та зiгнутi в лiктях руки, люди дрiбно трусилися, деякi крутилися навколо себе, напiвзаплющивши очi та задерша обличчя в бік

стелі.

Я вийшов у прохiд i, тримаючи рюкзак за лямку на рiвнi колiн, поволi задкував до проходу.

– Пройняло, брате? – усмiхнувся блеквотер Джонi.

– Благодать, – я вiдчув, що нижня щелепа тремтить, i говорив широко розтуляючи рота, щоб не клацнути зубами.

– Першi рази особливо сильно, – сказав Джонi.

Його напарник по iнший бiк дверей актового залу стояв мовчки, зазираючи всередину. Iз залу линула музика, тепер вона стала тягучою, домiнували електрогiтара та синтезатор. Я витер зворотнiм боком зап'ястка пiт з лоба:

– Вийду подихаю.

Блеквотер Джонi кивнув, у нього були яснi очi, й тiльки тепер попри форму я оцiнив його вiк: Джонi – рокiв вiсiмнадцять або дев'ятнадцять, не бiльше. Я розтягнув губи, кивнув йому й обернувся. Пiтного охоронця не було за партою. Мабуть, вiн тепер у залi серед охоплених благодаттю прихожан. Два блеквотера на виходi з будiвлi не зреагували, коли я виходив.

R-27

Я кинув рахувати днi. Пiсля роботи йшов у бiк Подолу, але на вулицi Гетьмана натикався на блякiв за рiжучою стрiчкою. Я майже не курив, бо бракувало грошей. Кiлька разiв на день виходило стрельнути сигарету. Дев'ять iз десяти перехожих виражали презирство, яке я мовчки ковтав. Десятий дiставав сигарету. Попри зменшення дози, кашель посилювався.

З'ясувалося, що Сергiю Iвановичу сорок сiм, а не шiстдесят, як менi здалося. Я таки почав називати його Серьожою. Спiвмешканка Серьожи працювала поруч iз ним на Борщагiвському базарi, тягала мiшки з овочами. Це була кремезна жiнка, якої я побоювався. У неї був нижчий за мiй, сиплий голос, запухле обличчя, лiловi щоки та набряки пiд бровами. У жiнок це завжди помiтнiше. Серьожа навiть пiсля запою лишався iнтелiгентним; довготелесий та сухоребрий – вiн ходив у блiдо-блакитних розтягнутих джинсах i колись бiлiй, а нинi сiрiй сорочцi з комiрцем i, схоже, щовечора прав цю сорочку, як я свої футболки, бо сорочка Серьожи не пахла, запах iшов вiд його тiла й залишався чистим, хоч i вiдгонив алкоголем. Я приохотився випивати з ним i зрозумiв, що сто грамiв плюс пиво замiняють highlight of the day, а обходяться дешевше.

сти не хотiлось, а горiлка на розлив продавалася рiзних сортiв, до найдешевшої, й до вечора можна було ще двiчi догнатися паленкою. Пiсля цього вранцi свiжий хлiб, який я розвантажував, не викликав апетиту, його запах радше спричиняв нудоту.

– Класно тобi, Тоха, – сказав Серьожа, наливаючи, – тобi так мало треба.

Його спiвмешканка сидiла поруч iз ним на ящику, Серьожа поклав руку мiж її масивнi стегна. Я намагався не витрiщатись на її обличчя.

Пiсля третього вечiрнього догону в кiоску спалося легше, твердi лотки не муляли. Треба було тiльки брати приклад iз Серьожi й, навiть похитуючись, брести до канави й митися вранцi та ввечерi. Тодi все буде добре.

Уклавшись у кiоску на нiч, я згадував Умiду. Досi я ненавидiв себе, коли мастурбував, бо в результатi запах сперми змiшувався з запахом хлiбного тiста. Задушлива сумiш у тiсному закритому просторi. Тепер, п'яний, я цього не вiдчував. Я тiльки ще бiльше розчулювався, думаючи про Умку. Я був їй вдячний, що, навiть не бачивши її мiсяць, не вiдчуваю параної. Я згадував, як у зеленiй зонi, коли зустрiчався з Нiною, пiд час кожної робочої змiни переживав, iз ким Нiна може бути зараз. Так, усмiхнувся я в темрявi кiоску, те, що я випав iз зеленої зони, має позитивний бiк. Я бiльше не побачу Нiну.

***

– Ти лузер! Я завжди казала, що ти лузер!!! – верещала Нiна, коли дiзналася про моє звiльнення.

– Нiна… – затремтiв я.

– Не нiнай! Нєхуй було залупатись! – перебила вона криком.

Я опустив голову. У Нiни був чоловiк, який знав, що вона зi мною, але досi давав їй грошi