Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

подібні стоянки, він припускав, що релігійні та королівські символи давнього Китаю викристаліли саме між 2500 та 2000 роками до н. е. Близько двох тисяч років по тому в конфуційському підручнику з церемоній Ритуали Чжоу інструменти всіх тих типів, що знайдено в могилах у Таосі, перелічено як належні до елітних ритуалів.

Чан вважав, що інші літературні пам'ятки часів Ритуалів Чжоу також виявляють дещо про період до 2000 року до н. е. Один з найважливіших пасажів, хоча також і найзагадковіших, походить з книжки Весни та осені пана Люя[102], огляду корисних знань, що його склав 239 року до н. е. такий собі Люй Бувей, головний міністр держави Цинь. Люй проголосив: "Шлях Неба — коло, шлях Землі — квадрат. Мудрі королі дотримуються цього взірця"[103]. Мудрими королями названо нащадків високого бога Ді, а останній з цих мудрих королів, Юй, за припущенням, врятував людство, викопавши дренувальні канали під час повені ріки Хуанхе. В іншому тексті бачимо: "Якби не Юй, ми були б рибами"[104]. Далі йдеться про те, що вдячні люди зробили Юя своїм королем і він започаткував першу цілком людську династію Китаю, Ся.

Люй Бувей вірив у точність своєї оповіді. Є записи про те, що поблизу головного ринку столиці він повісив над її текстом тисячу золотих монет і запропонував гроші будь-кому хто покаже, що в ній треба додати чи вилучити хоча б одне слово. (На щастя, видавці вже не вимагають цього від авторів.) Але, попри зворушливу віру Люя, король Юй видається не правдоподібнішим, ніж Ной, західна версія бездоганного чоловіка, що врятував людство від потопу. Більшість істориків вважають мудрих королів цілковитою фікцією. Проте Кван-чі чан вважає, що книжка Люя зберігала правдиву, хоча й спотворену інформацію про кінець третього тисячоліття до нової ери, часи, коли на Сході формувалося щось подібне до королівської влади.

Чан побачив зв'язок між оповіддю Люя про те, що королі взяли за взірець круглість неба та квадратовість землі, та конґом, нефритовою посудиною, що з'явилася в багатих могилах в долині Янцзи близько 2500 років до н. е., а потім поширилася до Таосі та інших місць. Конґ — це нефритовий куб із просвердленим циліндричним отвором; коло та квадрат символізують єдність неба та землі. Коло-квадрат залишався емблемою могутности королівської влади до 1912 року н. е, коли впала остання китайська династія. Якщо ви продеретесь крізь натовп до Забороненого міста в Пекіні та зазирнете до темних внутрішніх приміщень палаців, то побачите, що ті самі символи — квадратова основа трону, кругла стеля — повторюються знов і знов.

Чан припустив, що, можливо, у часи Люя ще зберігалася пам'ять про давніх жерців-королів, що говорили про рух між цим світом та світом духів і використовували конґи як символи своєї влади. Чан писав, що 2500-2000 роки до н. е. — це "епоха нефритового конґа, період, коли шаманізм та політика об'єднали сили й постав панівний клас, базований на монополії шаманізму"[105]. Найдосконаліші конґи були королівським скарбом, найбільший з них, із вирізьбленими зображеннями духів та тварин, дістав у археологів (чий гумор передбачити неможливо) назву Кінґ Конґ.

Якщо Чан правий, релігійні фахівці перетворилися на панівну еліту між 2500 та 2000 роками до н. е., великою мірою так само, як у Месопотамії на тисячу років раніше. Нефрит, музику та храми на платформах з натоптаної землі вони використовували як підсилювачі своїх звернень до богів. Одне місто навіть мало святилище в формі конґа (звичайно, невелике, лише двадцять футів у поперечнику, і лише на низькій платформі).

Близько 2300 років до н. е. Таосі був подібний до Уруку під час становлення, з палацами, платформами та зверхниками в перебігу набування боговитости. Аж раптом цього не сталося. Елітний комплекс був зруйнований — саме тому, як я зазначав трохи вище, єдиним слідом палацу є фрагмент стінової панелі, що його знайшли у засміченій ямі. Сорок скелетів, деякі розчленовані чи з устромленою в них зброєю, опинилися в канаві, де стояв палац, деякі з найбільших могил на цвинтарі пограбовано. Таосі зсівся до половини свого попереднього розміру, а лише за кілька миль звідти виросло нове велике місто.

Одна з вад археології полягає в тім, що ми часто бачимо наслідки того, що робили люди, але не бачимо причин. Ми можемо розпалити пристрасті (Варвари спалили Таосі! Таосі зруйнувала громадянська війна! Внутрішні чвари роздерли Таосі на дві частини! Новий сусіда пригноблює Таосі! тощо), але навряд чи зможемо сказати, що ж відбулося насправді. У цьому випадку найкраще, що можна зробити, це розглянути падіння Таосі як частину ширшого процесу. Близько 2000 років до н. е. мешканці полишили й найбільші стоянки в Шаньдуні, населення меншало в усьому північному Китаї — звичайно, у той самий час, коли посуха, голод та політичний колапс виснажували Єгипет та Месопотамію. Чи могли кліматичні зміни спричинити кризу в масштабі цілого Старого Світу?

Якби в Таосі фіксували рівні повеней хуанхеметром, подібним до єгипетського нілометра, або якби китайські археологи провадили мікроморфологічні досліджування, подібні до студій в сирійському Тель Лейлані, ми могли б щось сказати, але свідчень такого типу немає. Ми могли б ретельно пошукати інформацію в літературних оповідях, написаних через дві тисячі років після цих подій, хоча, так само як у разі оповідей про мудрих королів, ми не можемо сказати, чи багато їхні автори реально знали про такі давні часи.

"Під час врядування Юя, — читаємо в Веснах та осенях пана Люя, — під небом було десять тисяч ґуо"[106]. Припускаючи, що ґуо — це "замок", тобто маленька політична одиниця, базована на оточеному стінами місті, багато археологів вважають, що це досить добрий опис долини Хуанхе між 2500 та 2000 роками до н. е. Деякі науковці далі доводять, що король Юй існував насправді й що він поклав кінець епосі десяти тисяч ґуо та нав'язав їм врядування династії Ся. Літературні джерела навіть дають кліматичну причину, хоча, замість порохових улоговин типу месопотамійських, вони говорять про сильні зливи кожні дев'ять років з десяти, і саме тому Юй мусив осушувати долину Хуанхе. Щось подібне справді могло відбуватися; ще двадцять років тому, до того, як Хуанхе почала в деяких місцях пересихати, люди називали її "лихом Китаю", бо вона щороку розливалася і в середньому один раз на сторіччя міняла річище, спричиняючи величезні руйнації та вбиваючи тисячі людей.

Можливо, оповідь про Юя базується на реальній катастрофі в околі 2000 року до н. е. Чи, можливо,