Яцек Денель - Матінка Макрина

показував у темному лісі, немовби вів мене світлом у зіниці, неначе далеким ліхтарем, запаленим для заблудлого мандрівника, немовби промовляв мені цим своїм поглядом: Живи, бо я повернусь. І з кожним топленням повертався.

Позаяк розходився поголос про те, що нас у ставку топлять, з кожною годиною щоразу більші юрби євреїв і єврейок приходили на берег дивитися, як ми — вихолоджені, голодні й зелені, як мідянка, — грузнемо в глинистому намулі та плетиві водоростей. Вони єдині, стоячи трохи збоку, збиті в одну чорну громаду, плакали, коли мотузки напружились і потягли нас — востаннє, як ми думали — на глибину. Ну, вони голодні! Вони замерзнуть, потонуть! — кричали добрі євреї. — Де Господь Бог, ну де громи з неба? Чому не б’ють? А добрі єврейки лементували: Ай! Вей! — і били собі кулаками в живіт, і кликали свого Єгову, так що моє серце аж стрибало під водою, аж гупало у важкій, намоклій мішковині, бо навіть у молитвах чужої віри є якийсь чар, що хапає, наче материнська рука, і стискає серце, і на очі навертаються сльози!

Але ж молитвами й не закінчилося; раз одна єврейка біжить на берег і здалека світить золотими бубликами; вона розриває шерег єгерів, розкидає гвинтівки, складені в козлах, аж із них, порозкиданих, пішов срібний пил, як зі снігового замету; єгері дивляться один на одного, онімілі, а вона вже над водою — і ввижається вона нам, червоно-золота від бубликів, жницею зі свіжоскошеним снопом… якраз близько до берега мене притягли, голод розкошував у мені, з очей мені, вогняний, визирав; порожній шлунок до хребта приростав, у нутрощах звивалися духи, як ті лялечки з кривавими голівками, що під хребтом вилазять із гниючого людського м’яса; я була готова перегризти це мотузяччя, заковтнути його, вдавитись і піти на саме дно, я думала лише, щоби болота наїстися, намулом насититись — і ані сльозинки не зронила, одуріла, вже мені інше небо світило… раптом вона сходить і накриває мене, як снопом, бубликами, які мені на голову кладе, — а я бачу, що це не проста жінка, ніжніша за найніжнішу матір, я в ній бачу Матір Божу — царицю всіх земель польських, я піднімаю з води задубілі, позеленілі руки і кричу: Польщу, мою Польщу рятуй, діво золота! Вона ж, усміхаючись, коронує мене, коронує мене, коронує. А коли після плавби нас, напівживих, урешті-решт кинули на пісок, як зловлену у воді рибу, євреї супроводжували нас під саму монастирську браму, з плачем, кидаючи нам під ноги бублики; але через те, що нам піднімати їх заборонили, ми донесли до нашої в’язниці лише велику вервицю бубликів, яку та єврейка, підбігши, начепила мені на голову, як золоту корону. І не знаю, чи я освятилася під тією короною збіжжя, чи причиною були мученицькі стигмати, криваві рани по всьому тілу — досить, що, коли я на попа поглянула, він утікав від мене, а тікаючи, колов поглядом. А коли ми прибули на місце, від змоклого мішковиння стали слизькими й розм’яклими… але в холодній келії, холоднішій ще тим, що нам не дозволили переодягнутись, а залишили так, як ми вийшли з озера, і ті розмоклі бублики здавалися нам найкращою учтою. У міру того як вода з нас стікала, земля, на якій ми лежали, перетворювалася на болото, а наші кінцівки, страшенно покалічені, гнили від цієї вологи та холоду, спричиняючи найгірші каліцтва.

Перший раз нас топили в суботу, другий у серед… ні, у вівторок, так, другий — у вівторок, третій — знов у суботу… На третій раз двоє наших сестер потонули — Йоахіма Воєвудзька й Авґустина Романовська; ми плакали, як діти, але цьому ніяк неможливо було зарадити, бо ж руки зв’язані, в один рукав зашиті. Тільки очі відкриті для плачу та вуста для молитви відкриті. Отже: перша купіль у суботу, друга у вівторок, третя в суботу, четверта в наступну середу, тоді сестра Гортуляна, Гортуляна Якубовська, непритомніла, але ми зуміли її підтримати, потім знов у суботу нова купіль, і саме тоді сестра Гортуляна попрощалася з життям, потім у неділю сумний, жалобний день спочинку — і остання, шоста купіль у понеділок.

Зима ставала щоразу суворішою, рани, відкриті купелями, мерзли, звідти відкрились у багатьох сестер каліцтва. Може, і мучили б нас так і далі, аж до цілковитого винищення, якби не єврейський лемент і лайка; коли сестра Воєвудзька тонула, поміж євреїв почався судний день, вони посилали на наших катів, здавалося, найгірші прокляття, а сам рабин, поважний сивий старець, якого з боків підтримували двоє молодих євреїв, бурмотів під ніс старозавітні прокляття; і така була в лементі чудова музика, що мені здалося, немовби з води вийшли Святі Дари та зблиснули на небі! Побачивши, що сестра Воєвудзька перший, другий, п’ятий раз зникла під водою, я закричала, сама захлинаючись, до Коморовського, василіянина-віровідступника: Одна дитина, одна маленька дитина в мене пропала! — але він, п’яний, як завжди, розреготався та кинув чи то мені, чи то їй, чи то Скрипіну: Нехай здихає. Ніхто цього навіть не бачив, — донині мені мороз кістки пронизує, коли я про це подумаю, — ніхто не скочив у воду на порятунок, зрештою, ніхто там наших голів не лічив і життя наше не рахував; до нас ставилися гірше, ніж до худоби, гірше, ніж до стада; помремо — то помремо, потонемо — то потонемо. Я одна бачила голівку, що зникала під водою, я одна, оточена олов’яною водою, серед криків попів на дяків, серед писку монашок і покрикувань єврейок, я одна-єдина, сусідньою мотузкою на ошийнику тягнута. І раптом тривога мене охопила, що тут, піді мною, у цій чорній воді — труп, труп такий свіжий, що ще душа з нього не вийшла, може, ще до кінця душа з нього не вийшла, може, ще з останніх сил ворушить пальцем ноги, може, якесь плече в ньому подриґує або остання бульбашка подиху ще не вийшла і, замкнута в легенях, шукає виходу нагору; може, з оченят кров пішла світла, а я тут зараз на неї, бідну, наступлю; я замружую очі, виглядаю цю тінь — і раптом вона мене, ах, зачепила за ногу, холодна, вся як біла воскова свіча, що просвічує наскрізь зелену воду. Тяні! — кричать вони крізь туман. — Тяні! І тягнуть нас далі, і напружують линви, що на воді видно тільки наші каптури, — як зграю бідних качок, які, попри наближення зими, ще не відлетіли на південь. І розірвалася навіть