Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

За годину вона зникла, — принаймні з того місця, де лежав поранений, її не було видно.

Тоді Едмон схопився на ноги, меткіше і легше, аніж дика сарна, що плигає цими бескидами поміж миртових і мастикових дерев, схопив одною рукою рушницю, другою — кайло, і побіг до тої скелі, біля якої закінчувалися карби, які він помітив на бескидах.

— А тепер, — вигукнув він, згадавши казку про арабського рибалку, яку розповідав йому Фаріа, — тепер, Сезаме, відчиняйся!

III. Чарівний блиск

Сонце пройшло вже сливе третину свого шляху, і його травневе проміння, гаряче і живодайне, падало на скелі, що, здавалося, відчували його тепло; тисячі коників, що ховалися у вереску, наповнювали повітря одноманітним і безперервним тріском; листя миртів та олив лопотіло з майже металевим шумом; кожен Едмонів крок нагрітим сонцем гранітом полохав зелених, немов смарагд, ящірок; удалині, на узгір’ях, видніли прудкі сарни, що так ваб­лять мисливців; одне слово, острів здавався населеним, повним життя, і, попри це, Едмон почував, що він сам, під Божою опікою.

Його охопило дивне почуття, що скидалося на страх; причиною того було яскраве денне світло, за якого нам навіть у пустелі здається, ніби за нами стежить чиєсь пильне око.

Те почуття було таке навальне, що, перш аніж узятися до діла, він поклав кайло, знову взяв до рук рушницю, ще раз виліз на найвищу вершину й уважно кинув оком навкруги.

Та треба зізнатися, що увагу його привернула не поетична Корсика, де він розрізняв навіть будинки, ні майже невідома йому Сардинія, ні Ельба, що будила у пам’яті знаменні події, ні ледь помітна риса на овиді, що для досвідченого ока моряка означала пишну Геную і торговий Ліворно; ні, погляд його шукав бригантину, що вирушила удосвіта, і тартану, що допіру вийшла у море.

Перша вже зникла в Боніфацієвій протоці; друга, прямуючи протилежним шляхом, ішла уздовж берегів Корсики, ладнаючись обігнути її.

Це заспокоїло Едмона.

Тоді він звернув свій погляд на ближчі предмети. Він побачив, що стоїть на найвищій точці шпичастого острова, немов делікатна статуя на величезному підмурку; під ним нікого; довкруги — жодного човна; нічого, крім лазурового моря, що бурхає біля підніжжя бескидів і залишає сріблясту крайку на прибережному граніті.

Тоді він квапливо, та заразом і обережно, почав спускатися; він дуже остерігався, щоб його і справді не спіткала лиха пригода, яку він так спритно і вдало розіграв.

Як ми вже сказали, Дантес пішов назад за карбами, щоб були пороблені на бескидах, і побачив, що сліди провадять до маленької бухти, затишної, немов купальня античної німфи. Вхід до цієї бухти був досить широкий, і вона була досить глибока, щоб невеличке судно на кшталт сперонари[20] могло увійти в неї й там сховатися. Тоді, простуючи за тією ниткою, що в руках абата Фаріа так добре провадила розум лабіринтом імовірностей, він вирішив, що кардинал Спада, бажаючи лишитися непоміченим, увійшов до цієї бухти, заховав там своє маленьке судно, пішов у напрямку, який позначали карби, і там, де вони закінчуються, закопав свій скарб. Це припущення і привело Дантеса знову до круглого каменя.

Тільки одне міркування турбувало Едмона і ставило з ніг на голову всі його уявлення про динаміку: у який спосіб можна було без непосильної праці висадити цю каменюку, що важила, напевно, п’ять чи шість тисяч фунтів, на ту основу, де вона лежала?

Раптом несподівана думка сяйнула йому в голові.

— Може, її не піднімали, — сказав він самому собі, — а просто скотили згори додолу.

І він хутко виліз вище каменя, щоб відшукати його передніше місцезнаходження.

Він і справді побачив, що на горі була невелика похилість, якою камінь міг сповзти. Другий уламок скелі, менший, послужив йому підпорою і зупинив його. Довкола нього було нагорнуто дрібної жорстви і камінців, і вся ця кладка засипана родючою землею, що поросла травою, породила миртові й мастикові памолодки, і тепер величезний камінь був невіддільний від скелі.

Дантес обережно розкопав землю і розгадав чи вирішив, що розгадав, цей хитрий маневр.

Тоді він заходився розбивати кайлом цю проміжну стіну, яку зміцнив час.

За десять хвилин праці стіна подалася, і в ній з’явився отвір, куди можна було пропхнути руку.

Дантес повалив найгрубше оливкове дерево, яке тільки міг знайти, обрубав гілляки, просунув його в отвір і заходився орудувати ним, як важелем.

Та камінь був такий важучий і так добряче підпертий долішнім каменем, що жоден чоловік, хоч би він володів геркулесовою могуттю, не подужав би і з місця його зрушити.

Тоді Дантес вирішив, що передовсім потрібно усунути підпору.

Але як?

Він збентежено і неуважно роззирнувся окіл, аж погляд його впав на баранячий ріг із порохом, що залишив йому Джакопо.

Він усміхнувся: пекельний винахід стане йому у пригоді.

За допомогою кайла Дантес видовбав поміж горішнім каменем і долішнім нору для міни, як ото роб­лять гірники, щоб уникнути довгої й тяжкої праці; напхав туди пороху, потім роздер свою хусточку і за допомогою селітри зробив з нього ґнота.

Потім запалив ґнота і відійшов убік.

Вибух не змусив себе чекати. Горішній камінь підняло незмірною силою пороху, долішній розлетівся на друзки. Із маленького отвору, що його зробив Дантес, ринули цілі хмари переляканих комах, величезний вужака, сторож цього таємничого лазу, розгорнув свої зеленкуваті кільця і зник.

Дантес підійшов; горішній камінь лишився без опори і висів над прірвою. Безстрашний шукач обійшов його кругом, обрав найхисткіше місце і, немов Сізіф, чимдуж навалився на важіль.

Камінь, що його вже порушив струс, похитнувся; Дантес подвоїв зусилля; він скидався на титана, що вириває скелю, щоб поборотися з повелителем богів. Урешті камінь піддався, покотився, підстрибнув, помчав униз і зник у морській безодні.

Під ним виявився круглий майданчик, посередині якого видніло залізне кільце, закріплене у квадратній плиті.

Дантес аж скрикнув від радості й подиву — таким успіхом скінчилася його перша спроба!

Він хотів було продовжити пошуки, та ноги його так тремтіли, серце так гамселило, очі затьмарила така гаряча імла, що він мусив зупинитися.

Проте ця затримка тривала одну мить. Едмон просунув свій важіль у кільце, щосили навалився на нього, і плита піднялася; під нею відкрилося щось на кшталт східців, що круто спускалися у морок печери, який дедалі густішав.

Інший на його місці кинувся б туди, заволав би від радості. Дантес пополотнів і замислено зупинився.

— Зачекай! — сказав він сам собі. — Треба бути чоловіком. Я звик до лиха, і розчарування не зламає мене; хіба нічому не навчили мене страждання? Серце розбивається, коли, надміру розширившись під теплим подихом надії, воно раптом стискається від холоду дійсності! Фаріа марив; кардинал Спада нічого не закопував у цій печері, може, і не був тут ніколи; а якщо й був, то Чезаре Борджіа, безстрашний пройдисвіт, невтомний і похмурий зарізяка, прийшов услід за ним, знайшов усе, пішов тими самими карбами, що і я оце, підняв цей камінь і, спустившись переді мною, нічого мені