Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

Отож Дантес, який ще три місяці тому жадав тільки свободи, уже не задовольнявся свободою і жадав багатства. Винен у цім був не Дантес, а Бог, який, обмеживши людську могутність, наділив людину безмежними бажаннями. Прямуючи поміж двома скельними стінами, виритою потоком стежиною, яку, напевне, ніколи ще не топтала людська нога, Дантес наблизився до того місця, де, за його припущеннями, мали бути печери. Простуючи вздовж берега і з глибокою увагою вдивляючись у найдрібніші предмети, він помітив на деяких скелях карби, які зробила, мабуть, людська рука.

Час, що огортає всі речі мохом, як ото духовність огортає він забуттям, здавалося, пощадив ці знаки, що вказували певний напрямок і, либонь, призначалися для того, щоб указувати шлях. Утім, деколи ті карби пропадали, бо їх затуляв миртовий кущ або лишайник. Тоді Едмон розсував гілля чи піднімав мох, щоб знайти провідні знаки, які, окрилюючи його надією, провадили цим новим лабіринтом. Хтозна, чи не сам кардинал, який не передбачав усієї повноти лиха, що спіткало родину Спада, накреслив їх, щоб вони послужили віхами його небожеві? Ця пустельна місцина якраз і годилася для того, щоб закопати тут скарб. Та тільки чи не привабили вже ці нескромні знаки інші погляди, не ті, що для них вони призначалися, і чи зберіг цей острів, наповнений похмурими дивами, свою чудесну таємницю?

Кроків за п’ятдесят від гавані Едмон, ще й досі закритий скелями від товаришів, упевнився, що карби припинилися; та вони не припровадили до печери. Перед Едмоном була велика кругла скеля, що стояла на могутній основі. Він подумав, що, може, дійшов не до краю, а, навпаки, до початку карбів; тож він повернув назад і попрямував тим самим шляхом.

Тим часом товариші його клопоталися приготуванням обіду: ходили по воду до річечки, переносили хліб і фрукти на берег і пекли козеня. Знімаючи печеню із саморобного рожна, вони угледіли Едмона, що зі спритністю і хоробрістю сарни плигав із бескида на бескид; вони вистрілили з рушниці, щоб подати йому сигнал. Він відразу ж обернувся і щосили поквапився до них. Вони стежили за його хоробрими стрибками, докоряючи йому за нерозсудливість, аж немовби задля того, щоб виправдати їхні побоювання, Едмон спіткнувся на вершині бескида; він заточився, зойкнув і зник з очей. Усі схопилися на ноги, бо всі любили Едмона, попри те, що почували його перевагу над ними. Проте перший підбіг до нього Джакопо.

Едмон лежав геть закривавлений і майже непритомний. Напевне, він гепнув із висоти в дванадцять чи й п’ятнадцять футів. Йому влили до рота декілька крапель рому, і ті ліки, що вже якось так йому допомогли, і цього разу виявилися помічні.

Едмон розплющив очі й поскаржився на сильний біль у коліні, на тягар у голові й нестерпний біль у крижах. Його хотіли перенести на берег. Та коли його почали піднімати, хоч цим орудував Джакопо, він застогнав і заявив, що не в змозі витерпіти перенесення.

Звісно, Дантесові було не до козеняти; та він сказав, щоб решта, що не мала, як він ото, причин дотримуватися посту, поверталася на берег. Сам він, за його словами, потребував тільки відпочинку і пообіцяв, що як вони повернуться, то йому, може, стане легше.

Матроси не змусили себе довго припрошувати; вони були голодні, до них долинав дух печеної козятини, а морські вовки не церемоняться поміж собою.

За годину вони повернулися. Усе, що міг учинити Едмон за той час, це проповзти декілька кроків і притулитися до замшілої скелі.

Та біль його не лише не ущух, а, либонь, ще й посилився. Старий капітан, якому необхідно було вирушити того ж таки ранку, щоб розвантажити товари на кордоні П’ємонту і Франції, поміж Ніццою і Фрежюсом, наполягав, щоб Дантес надався встати. Із нелюдськими зусиллями Дантес виконав його бажання, та з кожною спробою він знову падав, блідий і змордований.

— У нього поламані ребра, — пошепки сказав капітан. — Та дарма, він добрий товариш, і не можна його кидати, спробуємо перенести його на тартану.

Але Дантес заявив, що радше він помре на місці, ніж погодиться терпіти муки, яких йому завдавав найменший порух.

— Що ж, — сказав капітан, — що буде, те й буде. Нехай не кажуть, що ми покинули напризволяще такого доброго хлопчину, як ти оце. Ми піднімемо якір аж увечері.

Та пропозиція дуже здивувала матросів, хоч жоден із них анітрохи не заперечував. Капітана знали як чоловіка суворого і точного, і не було такого випадку, щоб він відмовився від свого наміру чи бодай відклав його виконання.

Тому Дантес відмовився, щоб заради нього сталося таке нечуване порушення усталеного на борту ладу.

— Ні, — сказав він капітанові, — я сам винен і маю зазнати покарання за свою незграбність: лишіть мені невеликий запас сухарів, рушницю, пороху й куль, — щоб стріляти кіз, а, може, і для самозахисту, і кайло, щоб я міг побудувати собі житло, якщо ви, не дай Боже, затримаєтеся.

— Але ж ти помреш від голоду, — сказав капітан.

— Волію я померти, — сказав Едмон, — ніж зазнавати нестерпних страждань.

Капітан зиркнув у бік маленької гавані, де «Амелія» гойдалася на хвилях, ладнаючись вийти в море.

— Що ж нам оце вдіяти з тобою, Мальтійцю? — поспитався капітан. — Ми не можемо покинути тебе, але й залишатися тут нам не можна.

— Вирушайте! — сказав Дантес.

— Нас не буде понад тиждень, — відказав капітан, — і нам ще доведеться звернути зі шляху, щоб зайти по тебе.

— Послухайте, — сказав Дантес, — якщо за два-три дні ви зустрінете рибальського чи будь-якого іншого човна, що йде в цей бік, то скажіть, щоб вони зайшли по мене, я заплачу двадцять п’ять піастрів за переїзд до Ліворно. Якщо нікого не зустрінете, повертайтеся самі.

Капітан похитав головою.

— Знаєте, капітане Бальді, є спосіб усе владнати, — устряв Джакопо. — Вирушайте, а я залишуся з пораненим і буду доглядати його.

— І ти відмовився б від своєї частки у поділі, — запитав Дантес, — щоб лишитися зі мною?

— Авжеж, — відказав Джакопо, — і не шкодуватиму.

— Ти добрий хлопчина, Джакопо, — сказав Дантес, — і Бог віддячить тобі за твій добрий намір; спасибі тобі, та мені не треба нічого. Відпочину кілька днів, одужаю трохи, а поміж цих бескидів я сподіваюся знайти помічне зілля — пречудовий лік від забиття.

І загадкова усмішка промайнула на Дантесових устах; він міцно потиснув Джакопову долоню, та був непохитний у своєму рішенні лишитися на острові, та ще й самому.

Перемитники лишили Едмонові все, що він просив, і пішли, часто озираючись назад і приязно прощаючись із ним, а Едмон тільки одну руку зводив, наче він і поворухнутися не міг.

Коли вони геть щезли з овиду, Дантес засміявся.

— Дивно, — прошепотів він, — що саме поміж такими людьми знаходиш відданість і дружбу!

Потім обережно заповз на вершину скелі, що затуляла від нього море, і побачив звідтіля тартану, що скінчила свої приготування, підняла якір, гойднулася, ніби чайка, що розгортає