Карл Брукнер - Золотий фараон

«Золотий фараон» — це художня розповідь про те, як було зроблено одне з найбільших археологічних відкриттів XX віку — знайдено гробницю єгипетського фараона Тутанхамона.
Карл Брукнер — відомий австрійський письменник — показує роботу археологів, зв'язану з безліччю пригод, часто небезпечних, але завжди цікавих. Водночас автор змальовує пригоди грабіжників могил, які в гонитві за наживою протягом віків плюндрували стародавні поховання.

Карл Брукнер 

ЗОЛОТИЙ ФАРАОН

Гробниці. Шукачі пригод. Дослідники

З німецької переклала Катерина Гловацька

Перекладено за виданням: Karl Bruckner. Der goldene Pharao. Verlag fur Jugend und Volk, Wien, 1957

Художник ГАНС ТОМАС

РОЗКРАДАЧІ ГРОБНИЦЬ

ТРИ ТИСЯЧІ ТРИСТА РОКІВ ТОМУ

Густа мла огорнула все, що діялося за давніх-давен на єгипетській землі.

Правда, ми добре знаємо імена багатьох фараонів, які тисячоліття тому владарювали в країні над Нілом.

Ієрогліфи, викарбувані на камінні храмів та гробниць, розповіли нам про їхню діяльність. Потлілі від часу папіруси розкрили свої таємниці перед допитливим людським розумом. Та розповідаючи про давні події, про те, що сталося з гробницею фараона Тутанхамона, я повинен заплющити очі.

I тоді розсувається мла.

В моїй уяві зринають постаті грабіжників, що вночі пробралися до фараонової гробниці.

Я чуні їхню розмову, потай стежу за їхнім злочинством і тепер можу розповідати…

Каменяреві Менафту ставало моторошно. Десь вив шакал. Менафт біг останній за вервечкою братчиків-злодіїв, що скрадалися в нічній пітьмі Долиною царських гробниць. Ніхто не прикривав його ззаду. Каменяр здригався на саму думку, що з пітьми от-от кинеться на них вартівник мертвих — бог Анубіс.

Менафт сам бачив, як жерці несли до гробниці фараона Тутанхамона дерев'яну статую того божества — собачий тулуб із головою довговухого шакала. Вилискуючи чорною фарбою, він лежав на визолоченому постаменті, і люди, глянувши на нього, жахалися. Жерці поставили статую при вході до скарбниці — вартувати померлого фараона, що по смерті перетворився на бога Осіріса.

Увесь день сонце немилосердно розжарювало скелясті гори, і тепер вони аж пашіли. Та Менафта все одно проймав дрож. Він ще дужче затис під пахвою плетену торбу з бронзовим начинням і вище підтяг на стегнах пов'язку. Оце ж міг би спокійно спати в своїй мазанці на березі Нілу! Він картав себе, що погодився на небезпечне, злочинне діло, послухав Сейтахта, теслю з царських художніх майстерень.

Незліченні скарби сховано у фараоновій гробниці, це так; але яким чином Сейтахт гадає скористатися з них? Навіть коли б він, як казав, виміняв їх через певну особу на глеки з олією та вином, на збіжжя й худобу, все одно раптове збагачення теслі чи каменяра відразу впало б усім в око.

А про трьох інших ще менше можна було б подумати, що вони забагатіли чесною працею. Гончар Еменеп — це знали всі — ледве заробляє дітям на хліб, аби не вмерли з голоду. Водонос Мунхераб взагалі не мав постійного заробітку. Вдень він помагав на будовах храмів і царських гробниць, а вночі вкладався спати на оберемку соломи просто неба. Найнужденніша очеретяна халупа над Нілом видалася б йому справжнім палацом. Хенум, весляр, був рабом високого урядовця на ім'я Поа. Навіть пов'язка на стегнах та плетені сандалі були власністю його пана.

Менафт звів очі до нічного неба. Зловісно виблискували зірки. Серед численних богів єгиптян не було жодного, хто захищав би розкрадачів гробниць. А скільки тих богів стежитиме за ним, коли він торуватиме своїм братчикам дорогу до фараонової гробниці! Хіба що бог сонця Ра не може бачити його, бо саме пливе на своєму божественному човні у потойбічний світ. Та вранці, тільки-но він злине вогненним соколом у небесну блакить, як бог Анубіс, шакалоголовий вартівник мертвих, неодмінно розповість, який злочин вчинив Менафт уночі. Жахливої кари зазнає він, якщо бог сонця викаже жерцям його ім'я. З одного злодія, що розкрадав гробниці, здерли шкіру, посадовили на палю, а тоді, після страшних тортур, розіп'яли на хресті.

Зі страху Менафта знову пройняв дрож. Він нерішуче спинився. Протягло і жалібно завив шакал. Нажаханий Менафт прислухався. Чи то не бог Анубіс нагадує про себе? А може, він уже й женеться за ним?

Ось виття чути ближче. Воно відлунюється від скелястих гір, що оточують Долину царських гробниць. Богиня неба Нут, владарка всіх богів, напевне, почула застережливий Анубісів зойк. Над скелями вже здійнявся Йо, бог-мисливець. Його молодий серп схожий на криву шаблю. Ану ж як Йо кинеться вниз і порубає на гамуз оцих злодіїв разом із Менафтом?

А Сейтахт із трьома братчиками безжурно прямували собі далі. Чи вони посліпли й поглухли з жадоби поживитися золотом у фараоновій гробниці? Хіба вони не бачать Йо? Хіба не чують, як виє Анубіс?

Серце так калатало Менафтові в грудях, що він зупинився, дивлячись на своїх спільників. Може, спробувати завернути їх? Та навряд чи це пощастить. Вони наче збожеволіли від того золота. І коли вони не бояться навіть розгнівити богів, то як він, Менафт, зможе їх спинити? Найдужче шкода Сейтахта. Цей тесля — добрий товариш. Він власноруч зробив і подарував Менафтові чорну дубову скриньку з прегарно вирізьбленим віком. Згодом, коли Менафт помре, цю скриньку, найкоштовнішу його річ, покладуть йому до могили.

Як хотілося йому застерегти Сейтахта від загибелі! Та це неможливо. Вартівник мертвих Анубіс вив знову. Те жахливе виття лунало каменяреві у вухах, немов звуки помсти з того світу. Боронячись, він затулив голову плетеною торбою і пригнувся аж до землі. Може, Анубіс не завважить його, коли люто кинеться на грабіжників?

Менафт настрахано дослухався. Здаля почулася «хода, спершу ледь чутна, згодом гучніша. Хтось наближався… Чи не бог Анубіс?

Застогнавши, каменяр затулив обличчя долонями. Його штовхнули в спину. Зойкнувши, він упав долілиць на землю і нараз почув гнівний Сейтахтів голос:

— Що сталося? Чого ти відстав? Підводься! І ходімо!

Менафт спантеличено дивився на темну постать.

— Чи ти не чув, як вив шакал? — прошепотів він. — То Анубіс вартує фараона. І Йо вже зійшов, стежить за нами. Я не піду туди.

Сейтахт розлючено просичав:

— У тебе розуму, як у дитини. Йо нічого не бачить, коли він сходить на небо молодиком. Ця ніч — для грабіжників. Я недаремно ждав до сьогодні.

— Але ж богиня Нут усе бачить і чує.

Тесля нижче нахилився до Менафта й знову просичав крізь зуби:

— Боги не зважають на таких, як ми. Це я знаю напевне. Якось уночі я простягав руки до зірок і сварився на них. Мені кортіло дізнатися, чи боги помстяться, але вони мовчали.

Каменяр трохи підвівся з землі, спираючись на руку, і сказав:

— Зірок стільки, що й не злічити. Не всі з-поміж них боги,