Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

Він простояв із хвилину непорушно, задивившись у похмуру і глибоку діру.

— Авжеж, такій пригоді знайшлося б місце у житті цього владаря-зарізяки, де перемішані світло і тіні, у плетиві незвичайних подій, що становлять строкату тканину його долі. Ця казкова пригода була необхідною ланкою в низці його пригод; авжеж, Борджіа побував тут, зі смолоскипом ув одній руці і мечем у другій, а за двадцять кроків, може, біля цієї самісінької скелі, стояли два чатові, понурі та зловісні, вони пильно озирали землю, повітря і море, а їхній владар заходив до печери, як збираюся це зробити я, розтинаючи морок грізною полум’яною рукою.

«Так, але що вчинив Борджіа з цими чатовими, яким він довірив свою таємницю?» — запитав сам себе Дантес.

«Те, що вчинили з могильниками Аларіха, яких закопали разом із похованим», — відказав він собі, усміхаючись.

«Та якби Борджіа тут побував, — провадив Дантес, — він знайшов би скарб і забрав його; Борджіа — чоловік, що порівняв Італію з артишоком і обскубував листочок за листочком, — Борджіа добре знав ціну часові й не став би гаяти його, висаджуючи камінь на колишнє місце.

Отож, спускаємося до печери».

І він ступнув на східці, з недовірливою усмішкою на вустах, шепочучи останнє слово людської мудрості: «А може...»

Та замість мороку, що його він очікував тут знайти, замість душного, затхлого повітря Дантес побачив м’яку блакитну напівтемряву; повітря і світло просягали не лише в отвір, що його він зробив, а й у непомітні ззовні шпарини у скелях, і крізь них видно було синє небо, зелений візерунок дубового листя і колючі батоги повзучого терня.

Побувши трохи в печері, де повітря — не вогке і не затхле, а радше тепле і духмяне, — було настільки м’якше від зовнішнього повітря, як блакитна сутінь м’якша була від яскравого сонця. Дантес володів здатністю бачити в сутінках, то вже встиг оглянути найвіддаленіші кутки; стіни печери були з граніту, і його дрібні блищики сяяли немов самоцвіти.

— Так отож! — усміхнувшись, мовив Едмон. — Ось, либонь, і всі скарби, які лишив кардинал, а добрий абат, побачивши уві сні сяйливі стіни, захопився великими надіями.

Та Дантес згадав слова заповіту, які він знав на пам’ять: «У найвіддаленішому кутку другої печери», — казали вони.

Він був тільки в першій печері; треба було знайти вхід до другої.

Дантес роззирнувся довкруги. Друга печера могла йти тільки углиб острова. Він оглянув кам’яні плити і почав стукати в ту стіну печери, де, як він гадав собі, мала знайтися діра, яку, либонь, замурували задля більшої обережності.

Декілька хвилин лунали гучні удари кайла об граніт, що був такий твердий, аж Дантесове чоло вкрилося потом; коли ж це невтомному гірнякові здалося, ніби в одному місці гранітна скеля відлунює глухим і низьким звуком на його поклики; він уп'явся палючим зором у стіну і чуттям в’язня збагнув те, чого не второпав би, може, ніхто інший: у цьому місці мав бути отвір.

Та щоб не працювати дарма, Дантес, що як той Чезаре Борджіа, цінував час, випробував кайлом інші стіни печери, постукав у землю прикладом рушниці, розкопав пісок у підозрілих місцях і, не виявивши нічого, повернувся до скелі, що відлунювала обнадійливим звуком.

Він гупнув знову, ще дужче.

Коли ж це, на превеликий подив, він помітив, що під ударами кайла від стіни відколюється щось таке, як тиньк, на кшталт отого, що його наносять під фрески, і відпадає клаптями, відкриваючи білястий і м’який камінь, схожий на звичайну будівельну цеглу. Отвір у скелі замурували цією будівельною цеглою, потім її затинькували, а тинькові надали колір і зерно граніту.

Тоді Дантес ударив гострим краєм кайла, а він на дюйм загнався у стіну.

Ось де треба було шукати.

Згідно з чудернацькою властивістю людської натури, що більше доказів знаходив Дантес, що Фаріа таки не помилився, то дужче гризли його сумніви, то ближчий він був до відчаю. Це нове відкриття, що, здавалося, мало надати мужності йому, навпаки, забрало у нього остатні сили. Кайло ковзнуло по стіні, мало не випавши з рук, він поклав його долі, утер чоло і вийшов із печери, кажучи самому собі, що хоче поглянути, чи не стежить хто за ним, а насправді для того, щоб удихнути свіжого повітря; він відчував, що ось-ось зомліє.

Острів був безлюдний, і сонце, що вже таки височенько підбилося у небі, заливало його своїм палючим промінням. Удалині рибальські човни розкинули свої крила над туркусово-блакитним морем.

Дантес із самого ранку нічого не їв, та йому було не до їжі; він покріпився ковтком рому і повернувся до печери.

Кайло, що здавалося йому таким тяжким, знову стало легке; він узяв його, немов пір’їну, і бадьоро заходився працювати.

Після кількох ударів він помітив, що цегла нічим не скріплена поміж собою, а просто лежить одна на одній і замащена тиньком, що про нього ми вже казали. Загнавши в одну зі шпарин кінець кайла, Едмон навалився на держака — і камінь упав до його ніг!

Після цього Дантесові лишилося тільки вивертати цеглу кінцем кайла, і вся вона, одна за одною, впала поруч із першою.

Дантес давно міг би увійти у пробитий ним лаз, та ще й досі зволікав, щоб віддалити певність і зберегти надію.

Нарешті, подолавши вагання, він переліз із першої печери до другої.

Друга печера була нижча, темніша і похмуріша, ніж перша; повітря, що просягало туди через допіру пробитий лаз, було затхле і холодне, чого, на превеликий його подив, не було в першій печері.

Дантес зачекав, аж зовнішнє повітря трохи освіжило ту мертву атмосферу, й увійшов.

Ліворуч від лазу був глибокий і темний куток.

Та, як ми вже казали, для Дантеса не існувало пітьми.

Він озирнув печеру. Вона була порожня, як і перша.

Якщо скарб існував, то закопали його в цьому темному кутку.

Настала болісна хвилина. Футів зо два землі — ось і все, що відокремлювало Дантеса від найбільшого щастя чи від найглибшого відчаю.

Він пішов у куток і, немов би охоплений раптовою рішучістю, заходився сміливо розкопувати землю. Після п’ятого чи шостого удару кайло брязнуло об залізо.

Ніколи похоронне подзвіння, ніколи дзвоніння на ґвалт не справляли такого враження на тих, що їх чули.

Якби Дантес нічого не знайшов, то не пополотнів би так страшенно.

Він ударив кайлом у другому місці, поруч, і зустрів той самий опір, та звук був інший.

— Це дерев’яна скриня, окута крицею, — сказав він сам собі.

Цієї миті, затуливши світло, майнула якась прудка тінь.

Дантес випустив з рук кайло, ухопив рушницю і вибіг із печери.

Дика коза проскочила повз вхід до печери і скубла траву за декілька кроків од нього.

То була зручна нагода забезпечити собі обід; та Дантес боявся, що постріл приверне чиюсь увагу.

Він трохи подумав, потім зрубав смолисте дерево, запалив його від багаття перемитників, де вони пекли козеня, — багаття й досі курілося, — і повернувся з цим смолоскипом до печери.

Він не хотів пропустити жодної дрібниці з того, що йому доведеться побачити. Він посвітив смолоскипом у викопану ним ямку