Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

Він застромив того смолоскипа в землю і знову взявся до праці. За декілька хвилин Дантес розкопав простір у три фути завдовж і два завшир і побачив скриню з дубового дерева, оббиту карбованим залізом. На віку блищала срібна бляха, що не потьмяніла під землею, на ній був герб роду Спада — прямовисно поставлений меч на овальному італійському щиті, увінчаному кардинальською шапкою.

Дантес упізнав той герб — стільки разів абат Фаріа малював його!

Тепер уже не залишалося сумнівів. Скарб був тут; ніхто не став би з такою ретельністю ховати порожню скриню.

За однісіньку хвилю Дантес розкопав землю довкола скрині. Спершу з’явилася горішня клямка, потім два навісні замки, потім держаки на бічних стінах. Усе це було виточено з майстерністю, якою відзначалася доба, коли мистецтво ошляхетнювало грубий метал.

Дантес ухопив скриню за держаки і спробував підняти її, та марно.

Тоді він вирішив одчинити скриню, але й клямка, і замки були міцно замкнуті. Ці вірні сторожі, здавалося, не хотіли віддавати дорученого їм скарбу.

Дантес загнав гострий кінець кайла поміж стінками скрині й віком, навалився на держак, і віко, завищавши, репнуло; широкий пролом ослабив крицеві штаби, вони злетіли, ще й досі стискаючи своїми чіпкими пазурями пошкоджені дошки, — і скриня відчинилася.

Гарячковий дрож охопив Дантеса. Він узяв рушницю, звів курок і поклав її коло себе. Спершу він заплющив очі, як ото роб­лять діти, щоб побачити в сяйливій ночі своєї уяви більше зір, аніж вони можуть налічити у ще світлому небі, потім розплющив їх і завмер у засліпленні.

У скрині були три відділи.

У першому сяяли червонястим відблиском золоті дукати.

У другому були рівненько складені необроблені зливки, що відзначалися тільки вагою і цінністю золота.

І нарешті у третьому відділі, що був наповнений до половини, Едмон занурив руки в купу самоцвітів, перлин, рубінів, що, падаючи одне на одного сяйливим водоспадом, цокотіли, немов град, що б’є в шибки. Натішившись тим видовиськом і декілька разів зануривши тремтливі руки в золото і шляхетне каміння, Едмон схопився на ноги й у нестямі побіг із печери, як ото людина, що ось-ось ізсунеться з глузду. Він вибіг на кручу, з якої видно було море, і не побачив нікого. Він був сам-самісінький із цим незліченним, нечуваним і казковим багатством, що належало тільки йому. Та сон це чи таки дійсність? Примарилося йому минуще видіння чи він таки стискає в руках достеменну дійсність?

Його вабило знову побачити своє золото, а заразом він відчував, що не витерпів би цього видовища. Він ухопився обіруч за голову, ніби силкуючись утримати глузд, що ладен був покинути його, а потім кинувся бігти островом, не лише не обираючи шляху, бо шляхів на острові Монте-Крісто не було, а навіть і без певного напрямку, лякаючи своїм галасом і шаленими порухами диких кіз і морських птахів. Потім кружним шляхом він повернувся назад і, досі не довіряючи самому собі, кинувся до першої печери, звідти побіг до другої і знову побачив перед собою оту копальню золота і самоцвітів.

Цього разу він упав навколішки, конвульсивно притуляючи руки до трепетного серця і шепочучи молитву, яку чув тільки сам Господь.

Згодом він трохи заспокоївся і став трохи щасливіший; лише тепер він повірив у своє щастя й заходився лічити своє багатство. У скрині виявилася тисяча золотих зливків, кожен вагою від двох до трьох фунтів; потім він налічив двадцять п’ять тисяч золотих дукатів, кожен вартістю біля вісімдесяти франків на теперішні гроші, усі із зображенням пресвятого панотця Александра VI і його попередників, та ще й упевнився при цьому, що тільки наполовину вичерпав відсік; урешті він обома руками набрав десять жмень перел, самоцвітів та іншого коштовного каміння, причому багато з-поміж них мало оправу від щонайліпших тогочасних майстрів і становило мистецьку цінність, що набагато перевищувала навіть їхню грошову вартість.

Уже вечоріло. Дантес помітив, що наближаються сутінки. Він боявся, що його застануть у печері, тож вийшов надвір, прихопивши із собою рушницю. Кусень сухаря і декілька ковтків вина трохи покріпили його, заступивши вечерю. Потім він поклав плиту на передніше місце, ліг на неї і проспав декілька годин, затуляючи вхід до печери своїм тілом.

Та ніч була одною з тих солодких і страшних ночей, які вже кілька разів випадали цьому збуреному пристрастями чоловікові.

IV. Незнайомець

Почало благословлятися на світ. Дантес давно вже чекав світанку, лежачи з розплющеними очима. Коли над обрієм промкнулися перші сонячні промені, він підвівся і, як ото напередодні, виліз на найвищий бескид острова, щоб озирнути все доокруж. Скрізь було безлюддя, як і вчора.

Едмон спустився, підійшов до печери і, відсунувши брилу, заліз досередини; потім напхав у кишені коштовного каміння, якомога щільніше зачинив віко скрині, затоптав землю, посипав її піском. Щоб приховати покопане місце, вийшов із печери, поклав брилу на місце, накидав на неї купу каміння, позасипав прогалини поміж ними землею, посадив там миртові дерева і верес, і полляв їх водою, щоб вони прижилися і здавалися такими, що вже давненько тут ростуть, позатирав сліди своїх ніг і нетерпляче почав чекати повернення корабля. Тепер уже не треба було гаяти час на споглядання золота і самоцвітів і сидіти на острові, наче дракон, що стереже свої скарби. Тепер треба було повертатися до життя, до людей, і домогтися становища, впливу і влади, що даються на світі завдяки багатству, найпершій і найбільшій потузі, якою може володіти людина.

Перемитники повернулися шостого дня. Дантес іще здаля за виглядом і ходою впізнав «Юну Амелію»; він насилу дочвалав до пристані, немов поранений Філоктет, і коли його приятелі вийшли на берег, сказав їм, що йому набагато ліпше, хоч болить ще й досі. Потім вислухав їхні розповіді про пригоди. Їм щастило, та ледве вони скінчили розвантажували товар, як дізналися, що з Тулона вийшов сторожовий бриг, який попрямував у їхній бік. Тоді вони поквапом ушилися відтіля, шкодуючи, що з ними немає Дантеса, який мастак був прискорювати хід «Амелії». Незабаром вони побачили бриг, що гнався за ними, та, скориставшись сутінками, вони встигли обігнути ріг Корс і щасливо втекти від погоні.

Отож плавання було вдале, і всі вони, надто ж Джакопо, шкодували, що Дантес не брав у нім участі й не отримав своєї частки від прибутку, що обчислювалась у п’ятдесят піастрів.

Едмон був незворушний; він навіть не всміхнувся, коли почув про зиск, що його він міг би здобути, якби міг покинути острів; а що «Юна Амелія» прийшла на Монте-Крісто тільки по нього, то він того ж таки вечора перебрався на судно і поплив разом із усіма до Ліворно.

Прибувши туди, він подався до єврея-міняйла і продав йому чотири найдрібніші камінці по п’ять тисяч франків кожен. Той міг би поспитатися, звідки таке багатство у простого моряка, та промовчав, бо на кожному камінці здобув тисячу франків зиску.

Наступного дня Дантес придбав нового рибальського човна і подарував його Джакопо, докинувши йому до