Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

Та оп’ять із ляхами помандрую.

Ой як тій дитині між шляхами,

То так мені, мати, із ляхами.

У КОСІ ЛЕНТА ГОЛУБА

    У косі лента голуба,

    Сама дівка молода

    По садочку ходила,

    Два синочка родила,

    Китайкою сповила,

    До Дунаю й однесла,

    На корабль пустила,

    Дунаєчка просила:

    — Дунаєчко-батечко,

    Не топи моїх діток

    До дванадцяти годок,

    До тринадцяти літок.

    А ти, густий очерет,

    Забавляй моїх дітей.

    А ти, жовтий пісочок,

    Годуй моїх діточок.

    А ви, густі лозоньки,

    Та щитайте годочки.

    На дванадцятім году

    Пішла вдова по воду,

    Стала воду набирати,

    Став корабель припливати.

    А у тому кораблі —

    Два молодца молоді.

    Один листи читає,

    Другий вдови питає:

    — Удовонько молода,

    Чи підеш ти за мене?

    — Я за тебе не піду,

    За другого дочку дам,

    А не дочку, наймичку,

    Хорошую панночку.

ОЙ ВИЙДУ НА ГОРУ, ГЛЯНУ НА МОРЕ

Ой вийду на гору, гляну на море,

Синє море гра, хвилю розгоня.

Та гляну на свій край, аж роду нема, —

Я зажурюся, я й затомлюся,

Піду у вишневий сад, хоч проходжуся.

В вишневім саду, під вишенькою,

Ой там сиділа пара голубів,

І цілуються, і милуються,

Та на моє життя все дивуються.

Ой ви, голуби, ви, сизенькі,

Ви цілуйтеся, ви милуйтеся,

Та на моє життя не дивуйтеся.

Десь узялися два стрільчика,

Та голуба убили, а голубку узяли.

Та укинув за полу, приніс додому,

Приніс додому, пустив додолу

Та насипав пшениці, кубок водиці.

Пшениці не їсть, водиці не п’є,

Та під ту вишню плакати іде.

— Не плач, голубко, не плач, сизенька,

Як я полину на синєє море,

Прижену тобі табун голубей,

Якого схочеш, такого і возьмеш.

І вибирала, і розсмотряла,

Та не вибрала такого, як мала.

ЯК БУЛА У ДІВЧИНИ МАЧУХА ЛИХАЯ

Як була у дівчини мачуха лихая,

Та послала дівку до броду по воду,

Та приказала мати повні відра брати,

Не веліла мати відер надливати.

Не успіла дівчина у брод уступити,

Десь узялися два вовчика з гори,

Та ухватили дівку під білії боки,

Та повели дівчину у яри глибокі,

Стали з дівчиною, стали жартовати,

Стала дівчинонька плакати-ридати,

Плакати-ридати, голубам казати:

— Ой ви, голубоньки, ой ви, сизенькі,

Чи полетите ви на той край до батьки.

Накажіте батьку, батьку рідному:

Нехай мене батько, батько не шукає,

Батько не шукає, мачуха не лає,

Нехай мене батько вже й одпоминає,

Мене, молодої, на світі немає.

ОЙ П’Є КОЗАК, П’Є І ГУЛЯЄ

Ой п’є козак, п’є і гуляє,

А під ним кінь вороний розігрався

Та на синє море розігнався.

Та замерзає море синенькеє,

Та припадає сніжком білесеньким,

Та потопає козак, потопає,

Та до вороного коня промовляє:

— Ох, і бийся, коню, бийся, бийся, видибайся,

Та й отця і до неньки поспішайся,

Та до моїх братиків-порадників,

Та до моїх сестриць-жалібниць,

Та до моїх діточок-сиріточок,

Та до моєї жінки молодої.

Та не кажи ти, коню, що я й утопився,

Та і скажи, коню, що я й оженився,

Та поняв собі пару у синьому морю,

Та й у синьому морю паняночку,

Та собі, коню, вічну дворяночку.

КАЛИНО, ЯЛИНО, ЩО ТЕБЕ ІЗВ’ЯЛИЛО

— Калино, ялино, що тебе ізв’ялило?

— Ізв’ялили мене буйні вітри з лютими морозами.

— Козаче молоденький, що тебе ізжурило?

— Зажурила мене тая дівчина, що з карими очима.

Не раз, не два стою у неї під корчмою:

— Вийди, дівчино, вийди, рибчино, поговорим з тобою.

— Рада б я виходити, з тобою говорити, —

Лежить нелюб на правой руці, не могу розбудити.

— Дівчино моя люба, одсунься од нелюба,

А я нелюба та й уб’ю із лука, як сивого голуба.

— Чи влучиш, чи не влучиш — з нелюбим не розлучиш,

Чи вдариш, чи не вдариш — тільки нам життя збавиш.

Козаче молоденький, у тебе конь вороненький,

Осідлай коня, виїжджай з двора, ти не мій, я не твоя.

Козак коня сідлає, до коня промовляє:

— Ой коню, коню вороненький, донеси до Дунаю,

Донеси до Дунаю, де утопиться думаю,

Що хорошу вродоньку маю, да утопиться думаю.

Ой приймай, Боже, душу, а ти, рибонько, тушу,

А ти, річенька, бистра водонька, викинь кістки на сушу.

КАЛИНА, МАЛИНА, ЧОГО ПОЧОРНІЛА

— Калина, малина, чого почорніла —

Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?

— Я суші боюся і дощу бажаю,

Кого вірно люблю, сейчас умирає.

— Ой умру я, мила, а ти будеш жива,

Та знатимеш, мила, де моя могила.

Ой моя могила край синього моря,

Полягли любощі і тихая мова.

Та не тупай, мила, правою ногою,

Скажуть вороженьки, що жив я з тобою.

Трясця вороженькам, та ще їх і роду,

А як вони знають, що жив я з тобою.

Та не кидай, мила, сирою землею,

Бо ти сама знаєш, що важко під нею.

Ой тим воно важко — любилися тяжко,

Тим воно важкенько — любились вірненько.

Сороки, ворони тіло розклювали,

А сірії вовки кості розносили.

Піду погуляю, кості позбираю,

В тихому Дунаю поперемиваю,

В зеленім садочку кості прикопаю.

ЛУГОМ ІДУ, ГОЛОС ВЕДУ. ЛУЖЕ, РОЗВИВАЙСЯ

— Лугом іду, голос веду, луже, розвивайся,

Ти, козаченько, на мої чорні брови не сподівайся.

Як будеш на мої чорні брови уповати,

То не будеш