Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Ваша Королівська Вельможність? – знайомий голос.

«Не можливо?» – йому почулось. Бо цього не могло статись.

Ярослав кліпнув очима. Чоловік стояв майже навпроти того місця, де заховався княжич. Показово без зброї. Висока, кремезна фігура. Упізнана, княжич мав добру пам’ять на людей.

– Не може бути, – видихнув. – Ви? – виглянув з-за дерева.

– Терещенко Іван, – короткий уклін. – Дружинник його Королівської Величності Владислава Ростиславовича.

Ярослав знав цього чоловіка! Один із дружинників супроводу, нав’язаного батьком. Хлопець не надто цікавився іменами, це Олег знав про всіх і кожного, однак в обличчя запам’ятав усіх. Ще б пак, він планував уникнути їх нагляду і втекти з-під варти!

А тепер був радий бачити.

«Вони вижили? – полегшення вирвалось мимоволі, змусивши ноги підігнутись, а тіло просто опасти на землю, у кіпу вологого опалого листя. Все, чого він хотів… Хіба ж це не все, чого він нещодавно хотів? – Він же не зрадник?» – холодна думка.

Між тим дружинник встигнув дістатись до княжича і опуститись поруч на коліна, оглядаючи хлопця.

– Ви поранені?

*******************************

Улас різко відкрив очі, приходячи до тями. В якийсь момент його зморило – тиша, втома і тупий біль, що поступово то наростав, то затихав, знесилювали. Він все ще почувався кепсько.

«Принаймні живий», – поворушився, і нарешті помітив те, що змусило його прокинутись. Передні дверцята були відчинені, а на сидіння водія всідався геть незнайомий чолов’яга.

– Все гаразд, – знайомий голос належав Олегові. І чувся з заднього сидіння. – Це вже допомога.

Чоловік із сумнівом оглянув Уласа. Той повторив маневр – оцінивши і закривавлену пов’язку на голові незнайомця, і в загальному потріпаний вигляд.

– Справді? – перепитав. Однак від подальших сумнівів відволікло тихе урчання двигуна. Чоловік мовчки завів машину і вивів її на дорогу. – А де Романа?

– Їдемо до неї, – княжич говорив впевнено, що вже звучало доволі обнадійливо. – Тепер все буде гаразд.

Ярослав сидів на пасажирському сидінні, позаду водія. І досі не до кінця вірив у безпечне завершення «пригоди». Поява дружинника була несподіваною. Неочікуваною. Княжич був готовий побачити КОРДовців, поліцію чи навіть військових. Можливо людей СБК. Якщо Романа була права, і операції з банківськими картками відстежувались, він міг пояснити їх присутність. Однак…

«Що він тут робив? – попри впевнену відповідь Уласу, що «тепер все буде гаразд», сам Ярослав дедалі більше починав сумніватись. – Чи не зробив я ще гірше, коли привів його до Вишневого?»

Попереду показалась заправка. Кілька типових колонок під вузькою стріхою навісу та скляна коробка магазину. На невеликому майданчику, відведеному для паркування стояла всього одна поліцейська автівка, ще чиєсь сімейне авто завмерло біля колонки, однак людей видно не було.

«Що тут сталось?» – Ярослав помітив калюжу з бензину, розлиту навколо розтрощеної колонки, а потім і тіло хлопчини в костюмі працівника станції. І ще два трупи безпосередньо біля входу до магазину.

– Скоро має прибути ваш супровід, – Терещенко порушив тишу. – Вас евакуюють на найближчу військову базу.

– З вами? – перепитав, продовжуючи розглядати тіла на землі. Вони вже зупинились, однак Улас фізично не міг вийти з салону самостійно. Дружинник чекав на реакцію княжича. А останній все ще перебував у сумнівах.

«А чи це не той самий тип, в якого я викрав це авто?» – раптом подумалось. Застрелений чоловік, що лежав майже під самими колесами поліцейської автівки, видавався аж надто знайомим.

– Так. Однак користі від мене зараз буде не багато, – чесно зізнався. І одразу холодно додав: – Зараз ви маєте утриматись від будь-яких коментарів чи запитань. Ім’я? – повернувся до Уласа.

– Без коментарів? – криво перепитав коваль, чим викликав посмішку на обличчі княжича. – Улас. Вишневий Улас Наумович.

– Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, в якій ситуації опинились?

«Звісно ні!» – раптово дійшло до Ярослава. Весь час він прикидався слугою. Ані Улас, ані Романа уявлення не мали, хто він такий. І як себе треба тепер поводити. Тим паче в присутності дружинників, які Ярославу не підпорядковувались аж ніяк!

– Ні, це…

– Так, – обережно хитнув головою Вишневий. І тут же скривився. – Цілком точно усвідомлюю.

– Я маю зізнатись! – Ярослав знову спробував перебити коваля. Однак той мляво махнув рукою.

– Ваша Королівська Вельможність?

– Так, – видихнув, здивовано. – Ти знав?

«Коли? З самого початку? Чи пізніше? А Романа? – дівчина видавалась достатньо дивачкою, щоб продовжувати знущатись над його гідністю навіть після усвідомлення справжнього імені та титулу. – Ні, не думаю. Чи знає?»

– Тепер точно знаю, – скривився. На губах з’явилась кров, а обличчя ніби ще більше посіріло.

– Тоді, – Терещенко врешті втрутився, продовжуючи свою думку: – Ні з ким не спілкуватись, на питання не відповідати. Мовчати і чекати на представників СБК. Будь-який витік інформації, в будь-який спосіб прирівнюватиметься до державної зради. З усіма супутніми наслідками.

«Що?» – Ярослав обернувся до дружинника. Однак той дивився на Уласа.

– Зрозумів, – чоловік не виглядав здивованим чи враженим. Зрештою, відколи він усвідомив, ким саме насправді був хлопчина, на щось таке він вже очікував.

– Чудово. Я повідомлю, щоб сюди також викликали медиків. Ваша Королівська Вельможність? Ви лишаєтесь тут чи підете до будівлі?

Хлопець повернувся до Уласа.

– З вашого дозволу, я трохи подрімаю? – крові на губах побільшало. Але при сильному забитті грудної клітини таке траплялось. Не надто добрий знак, але допомогу обіцяли найближчим часом.

– Так, звісно, – погодився. І обережно вийшов з салону. Плече знов прострілило, змусивши хлопця завмерти на мить.