Микола Смоленчук - Смутна доба

В основу роману покладені події української історії кінця XVI — початку XVII століть в період протистояння політичних еліт Московського царства та Речі посполитої в боротьбі за московський престол, які закарбовані в історії під назвою Смутна Доба.
Автор в популярній формі з історичних та особистих позицій висвітлює політичні події, які розгортаються на широких теренах від древнього Афону до Варшави, Києва та Москви, демонструє шлях становлення українського суспільства в епоху середньовіччя, особливості протистояння християнських концесій, роль Запорізького козацтва, як потужної сили, що стає провідною верствою українського народу в боротьбі за збереження його ідентичності на історичній арені Європи. Яскраво показує побут та соціальні відносини в середовищах різних культур і народів, вводячи поряд з історичними особами І.Вишенського, П. Сагайдачного, І. Борецького, К. Острозького, царських і королівських родин Польського та Московського дворів образи вигаданих персонажів. Історія пригод, палкого романтичного кохання молодого козака Тимоша і дівчини Долі розкриває широку панораму духовного і культурного життя України, проводячи читача вуличками хутірського Суботова, гетьманського Чигрина і величного Києва, який поступово повертає собі славу древньої православної столиці.

Високий, худий, у витертій чернечій рясі, стояв він над скелястим морським урвищем, наче теж висікли його із вичовганої хвилями брили. Вітер тріпав нестриженими сивими пасмами, що вибивалися з-під вибіленого дощами високого клобука[1].

Згодом монах пройшов далі кам'янистими виступами берега, не відриваючи погляду від крайньої далини надвечірнього неба. Зі Святої гори, із загубленого за Дарданеллами Афона, що на кінці християнського світу, угледів він за морською далеччю рідні краї, де не був цілих чверть віку. Згадалася раптом Судова Вишня, рідне містечко на Львівщині, їхня небагата садиба на тихій околиці. Зринули у пам'яті древні Львів і Острог, мальовничий Луцьк, яскраві жидичинські ярмарки.

Свідки давньої суєти, спокус і марнослав'я, чого прийшли у стару голову? І знову та, покривджена єзуїтом, з нею отець Іоанн наївно збирався колись вікувати?

Зупинився на краю кам'яного виступу над морським вировинням. Міг би присісти на кам'яне ложе, та служба божа привчила стояти. Не раз приходив на цей виступ, найвищу точку крутого берега, останнім часом бував тут майже щовечора — ішов, як на молитву, згадувати Україну.

На Афоні монахові доводиться важче, ніж вдома, де божу людину утримують миром. Тут чернець крім молитви мав ще себе прогодувати. На загубленому в морі шматку суші, довжиною в три десятки верст, що являє собою Афон, одні православні монастирі, лише русинських кілька десятків. Либонь, усі Балкани мали б їх утримувати, аби кожен чернець не виявляв свою працю на землі та вміння творити речі власного виробу. А потім на зроблені ним хрестики, обрізки та божі оправи монах вимінював у мирян[2] з материка, які припливали у певний день на афонський базар, торбу бобів чи суху рибину. Відвойовану в лісі землю на скиті чи за монастирськими стінами обробляти доводилось ще важче, крий боже, яка вона виснажлива і солодка селянська праця. Доглядали городи, щоб мати свої овочі, зрощені ними сади давали фрукти, море та монастирські стави — рибу. Їли хліб з посіяного власними руками зерна, змелений у своєму млині, пили вино з власних виноградників. Тільки, звичайно, не в піст — тоді вважалося гріховним вживати не лише вино чи рибу, а й олію.

На Афон тягнулися найзреченіші, доходили лише одержимі, віддані богу до кінця. На обмеженому морем, покритому буйними лісами півострові, забудованому божими храмами, монах повністю зрікався мирських зваб, тут існував він десятиліття і не бачив жінки — юдолі[3] усієї гріховності; ба навіть греки, які приїздили на чернечі базари, привозили сюди півня, а не курку, на скитові можна зустріти мерина чи кота — кобилі і кішці дорога на Святу Гору заборонена. Жіноча стать, котра спокусила Адама, не зустрічалася тут у будь-якому вияві!

Отець Іоанн, ще коли був гостем монастиря і бігав у послушниках, сам варив собі їсти, місце у трапезній одержав тоді, як став іноком. Та сьогодні з ним рахувалися: його послання носили на Україну навіть проігумени, його думку хотів знати сам патріарх[4] Мелетій!

— Господи, прости мене, грішного? — прошепотів, згадуючи події останніх місяців.

Мав над чим задуматись. Київський паломник[5], змучений переходом через Балкани, упав перед ним на коліна прямо на паперті собору і назвав його боронителем рідної землі. Тим зробив він, мабуть, більше, ніж патріарх Мелетій, котрий радив йому повернутися на Україну. «Не залишайся в пустині, живучи тільки для себе одного!» «Іди додому, де існує небезпека загубити святині!» — писав патріарх.

Брат Іов теж кликав його, коли йшов додому.

Та посланцем господнім став отой київський паломник, саме він перевернув душу інока Іоанна. Обідраний, худющий, як мрець, із покритими струп'ям ногами, з голодним блиском стражденних очей, конав