Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

«Як же боляче!»

– На базі вам буде надана необхідна допомога, – Терещенко закрив дверцята. І, швидко оглянувши поглядом територію заправки, повів княжича до будівлі. – Краще зайти в приміщення.

– Як ви тут опинились? – нарешті запитав, відступаючи від дружинника у бік. Той маневр помітив, однак сприйняв напрочуд спокійно. Зупинився на місці, витягнувся, опустивши руки з розкритими долонями. Максимально безпечний.

– Слідував за вами.

– Справді? – він нікого за собою не помічав. – Відколи?

– Відтоді, як ви залишили готель, – коротко відрапортував Терещенко. Ярослав підібрався, глянувши на чоловіка здивовано:

– То ви знали з самого початку, що то був я? Як?

– Рухи людини, яка з дитинства займається фехтуванням та кінним спортом, відрізняються, Ваша Королівська Вельможність, – спокійно пояснив чоловік. – У вашого слуги схожа комплекція, однак геть інша постава.

«Так просто? Мене так просто вирахували?» – це було неприємно.

Ярослав мовчки зціпив пальці, заспокоюючись. Не це було головним, наразі в нього були геть інші проблеми, з якими він не міг розібратись самостійно. І наявність дружинника поруч була радше щасливою вдачею, ніж прикрою халепою.

– Тоді чому дозволили вийти? – все ж таки запитав.

«Якщо вони знали, що то був я, а не Олег?»

Тепер здивованим виглядав дружинник. Справді здивованим. Навіть ліва брова вгору поповзла, ніби княжич запитав щось достеменно безглузде, а нещасний служака не те, що відповіді не знав. Питання зрозуміти не міг.

– Нам було наказано супроводжувати вас. І охороняти, – помовчав. І додав: – Чим би ви не займались.

«Тобто, якби не вибух, по поверненню до дому на мене очікувала б грандіозна сварка з батьком, – моментально оцінив, притримуючи поранену руку. І намагаючись не надто детально уявляти вираз обличчя князя, коли йому б доповіли про те, де на справді і в якому вигляді був у той день його син. – Врешті, це все ще в мене попереду».

– Ти був один? – ще одне важливе питання.

– Так, – і через мить додав: – на жаль. За вами влаштували серйозне полювання, княжич. Тож раджу поки є час, відпочити. І приготуватись до наступного перельоту.

Чоловік вказав на будівлю. Вкотре. І Ярослав нарешті погодився ввійти в середину. У нього ще лишались питання. Але багато чого від нього вже не залежало.

«А ще треба все якось пояснити Романі», – подумалось зі смутком.