Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Спробую з нею поговорити. Але зараз в неї явна істерика, – тихо додав.

– У нас нема на це часу, – Іван перехопив Дениса з руку. І глянув у вічі: – Якщо її схопили саме тут, то княжич має бути десь поруч. І вона знає, де.

– Агов! Ти її стан бачиш?

Обидва чоловіки глянули на зазначену. Дівчина, зісковзнувши майже під колеса автівки, важко дихала, стискаючи голову руками.

– Їй потрібна допомога, – Рєзніков поспішив обійти автомобіль. Терещенко тільки глянув на нього похмуро, і повернувся до пов’язаного зрадника. – Тихенько, – підхопив дівча під пахви. І спробував обережно витягти на свіже повітря. На щастя дівчина не сильно пручалась, дозволяючи відтягти себе подалі. – Ось так. Все гаразд, мала?

На нього глянули як на ідіота. На подряпаному обличчі хворобливо блищали сіро-сині очі, потріскані губи склались в тонку лінію, наче вона заледве стримувалась, аби його не послати до самого Морока. Але ні, дівчисько тільки скрутилась вузликом і влучно вирвала просто на його черевики.

«От же дідько лисий! – бензином смерділо добряче. Та й на потилиці Денис нарешті помітив кілька глибоких подряпин. – Отруєння та можливий струс. Не надто добре».

– Гей, чуєш мене?

Дівчині потрібна була нормальна медична допомога. І спокій.

– Вона може щось сказати? – прихід Івана Денис не помітив. – Цей мовчить, але гадаю, що він і сам знає не багато.

– Ні, – зітхнув. Сперечатись із дружинником не хотілось. Але й вимагати чогось у дівчини було нереально. Її трусило і продовжувало нудити. – Як хоч тебе звати, мала?

– Розговори її, – вирішив Терещенко. – Я поки оглянусь. Можливо вони десь поруч.

*******************************

Ярослав охайно і обережно завів машину за невисокий схил, з боку дороги вкритий розлогим чагарником. Навколо м’яко гойдались тонкі берізки, наразі геть позбавлені листя. Однак росли дерева так щільно, що побачити сірий кросовер за ними видавалось нелегкою справою. Тим паче, що вже сутеніло, з розорених полів потроху стягувався туман. А освітлення на цьому шляху не передбачалось.

– Гадаю, так буде достатньо безпечно, – за весь час повз них проїхало тільки два автомобілі, і Ярослав почав розслаблятись. – Як ти себе почуваєш?

– Ніби по мені добряче потоптались, – Улас дихав важко, з присвистом.

– Старайся не рухатись зайвий раз. В тебе забиття грудної клітини. Можливо зламані ребра.

Помовчали.

– Не треба було відпускати її одну, – йому було неспокійно. Боліло плече, боліла голова. Поруч сидів поранений через нього Улас. В Москві лишились люди, які загинули через нього. А він не міг розібратись із тим, як треба діяти і що робити.

«Я все зробив не правильно? Треба було діяти інакше».

– Мені не здалось, що вона збиралась когось із нас слухати, – важко посміхнувся Улас.

«Наче вона хоч в чомусь мене колись слухала? – просто сидіти і чекати він не міг. – Вона втрапила в неприємності через мене. Я маю її захищати, а не навпаки».

Абсурдність подій останньої доби збивала з пантелику. Насправді, йому було глибоко начхати зараз, хто винен в нападі на нього, і чи правильно він зробив, що спробував самостійно втекти з міста. Єдине, чого він зараз хотів, – дістатись безпечного місця і зв’язатись із палацом.

Він втомився. Нехай Костянтин розбирається. Це його робота і обов’язок.

«Не малої студентки, і не коваля з Дніпра!»

– Піду, гляну, де вона є, – зрештою вирішив.

– Гей? – Улас насупився. Але це було єдине, на що він зараз був здатний.

– Обережно, – всміхнувся Ярослав. І вийшов з салону.

Йти до заправки дорогою Ярослав не ризикнув. Пішов полями, ховаючись за насипами та деревами. Так його було геть не помітно з дороги, однак і швидкість пересування виявилась не надто високою. Волога, місцями підмерзла земля, переорана, важко провалювалась під міськими черевиками, старі чагарники і кореневища плутались у ногах. Ще й плече абияк прострілювало при кожному невдалому русі чи повороті.

І Ярослав кілька разів навіть збирався повернути назад – Романа цілком імовірно могла вже встигнути повернутись. Однак впертість поки перемагала слабкість.

«Княжич», – гірко всміхнувся. І обережно притулився до чергової берези, яка трапилась поруч. Треба було трохи перевести подих. Зібратись з думками. Просто прийти до тями.

Аж раптом око заціпилось за якийсь рух.

– Що там?

На дорозі, узбіччям, хтось ішов, нетипово обережно. Через відстань і гілля, Ярослав поки не міг розгледіти конкретно, однак сама статура та рухи вже неабияк насторожували.

«Не може бути! Ні, – завмер. І обережно перемістився до більш надійного укриття. – Це не можуть бути вони!»

Людина йшла пішки, оглядаючи місцевість. Надто очевидно шукаючи щось, або когось.

Якщо це були нападники. Якщо вони опинились на тій заправці і схопили Роману… Тоді для них логічним було б відправити когось огледіти місцевість і знайти решту втікачів. І це все виглядало так неправильно правильним, що хлопцеві стало зле.

Ярослав кинув погляд назад, туди, де він заховав автомобіль з пораненим Уласом. Якщо його дістануться, коваль нічого не зможе вдіяти. Легка мішень. Занадто легка.

«Чорт!»

Хто б зараз не йшов дорогою, він однозначно обжене Ярослава, в якого в самого залишалось геть мало сил і вдачі.

«Якщо зараз вийти? – болюча та хвора думка вивела його ближче до шляху. І до людини, яка уважно оглядалась навкруги. – Вони зосередяться на мені. І можливо не стануть шукати Уласа. Вони насправді не його шукають. Мене».

Але життя коваля ніщо в порівнянні із життям княжича. Так?

Йому стало зле від самої цієї думки. Жорстоко раціональної, бездушної та логічної. Правильної, але аморальної, як би він цього не заперечував. І саме тому він не міг прийняти рішення. І все продовжував стояти біля дерева, сліпо вдивляючись в чоловіка, що підходив все ближче і ближче.