Ю. Несбе - Мисливці за головами

— Взагалі-то це ви загородили мені в’їзд.

І тут атмосферний шум досяг нарешті мого мозку. Я висунувся з вікна і поглянув нагору. І серце у мене майже зупинилося.

— Звичайне, — сказав я. — Хвилиночку.

Я відчайдушно нишпорив рукою у пошуках кнопки, щоб знову підняти скло. Але дрібна моторика мене зраджувала.

— Зачекайте-но, — сказав Бреде Сперре. — Ми з вами ніде не зустрічалися?

— Навряд чи, — сказав я якомога спокійнішим і розслабленішим басом.

— Ви упевнені? Мені здається, ми точно десь бачились!

От дідько, невже він згадав чотириюрідного брата близнюків Монсенів із судово-медичного відділення. Той був голомозий і вдягнений, як безхатько. А у цього густе волосся, костюм від Ерменеджільдо Зенья і випрасувана сорочка від Бореллі. Але я знав, що не можна надто завзято все заперечувати, змушувати Сперре захищатися і таким чином напружувати пам’ять. Я глибоко зітхнув. Я втомився, сьогодні мені не можна бути таким втомленим. Сьогодні я маю виконати зобов’язання, які на себе взяв. Показати, що я і досі гідний своєї репутації.

— Хто знає? — сказав я. — Та і я вас начебто десь бачив…

Він спершу навіть спантеличився від такої контратаки.

І посміхнувся чудовою хлопчачою усмішкою, яка так зачаровує фото- і тележурналістів.

— Ви, напевне, бачили мене по телевізору. Я там постійно…

— Точно, саме там ви і мене бачили, — сказав я.

— Ааа! — він пожвавішав. — А в якій передачі?

— Може, у тій самій, де були й ви? Коли вже вам здається, що ми зустрічалися. Телевізор же вікно, як-не-як, хоч і не звичайне, крізь нього не всі можуть одне одного роздивитися. З вашого боку телекамери це скоріше не вікно, а дзеркало, чи не так?

Сперре виглядав розгублено.

— Жартую, — сказав я. — Зараз від’їду. Усього вам найкращого!

Я підняв скло і відвернувся. Ходять чутки, наче Сперре трахає нову дружину Одда Г. Дюбвада. І начебто раніше трахав його колишню дружину. І ще начебто він навіть трахав самого Дюбвада.

Виїхавши з паркування, Сперре зупинився, перш ніж повернути, тож ми зо дві секунди стояли лобом до лоба. Я піймав його погляд. Це був погляд ошуканої людини, яка щойно збагнула, що її обдурили. Я ввічливо кивнув. Він натиснув на газ і поїхав. А я глянув у бічне дзеркало і прошепотів:

— Так тримати, Роджере.

Я увійшов у двері «Альфи», оглушливо гаркнувши: «Доброго ранку, Одо!», і побачив Фердинанда, що вилетів мені назустріч.

— Ну? — спитав я. — Вони вже тут?

— Так. Вони готові, — відповів він, чимчикуючи за мною коридором. — Тут до нас, до речі, один поліцейський зазирав. Високий, білявий, такий… шикарний.

— Що йому тут знадобилося?

— Дізнатися, що розповідав нам про себе Клас Грааф під час інтерв’ю.

— Так він же давно помер, — сказав я. — Вони що, досі розслідують цю справу?

— Це не щодо вбивства. Це щодо тієї картини Рубенса, вони ніяк не зрозуміють, у кого він її вкрав, ніхто не подав заяви про зникнення. Тепер вони хочуть відслідкувати його контакти.

— Ти сьогодні газет не читав? Тепер уже взагалі сумніваються, чи була у Рубенса така картина. Так що, може, Грааф її і не крав. А, скажімо, у спадок отримав.

— От чудасія!

— Що ти сказав цьому поліцейському?

— Дав йому наш звіт щодо інтерв’ю, ясна річ. Здається, нічого цікавого він там не знайшов. Сказав, що вийде на зв’язок, якщо виникне така потреба.

— І ти, звісно, сподіваєшся, що вийде?

Фердинанд розсміявся своїм пискливим сміхом.

— Що б там не було, — сказав я, — займись цим сам. Я цілком покладаюся на тебе, Ферді.

Я міг помітити, як він виріс і як зменшився — виріс від висловленої довіри і зіщулився від зменшувально-пестливого імені. Баланс — це наше все.

А тим часом ми дісталися кінця коридору. Я зупинився перед дверима і поправив краватку. По той бік дверей уже сиділи вони, чекаючи на останнє інтерв’ю. Чиста формальність. Бо кандидата вже рекомендовано і призначено, просто замовник ще цього не усвідомив, вони вважають, що мають сказати ще якісь слова.

— Запускаєш кандидата рівно за дві хвилини починаючи з цієї, — сказав я. — За сто двадцять секунд.

Фердинанд кивнув і поглянув на свого годинника.

— Один момент, — сказав він. — Її насправді звати Іда.

Я відчинив двері й увійшов.

Скрип крісел, що відсуваються, — усі підвелися.

— Прошу пробачення за запізнення, панове, — сказав я і потис три простягнуті руки. — Але хтось зайняв моє місце на парковці.

— Ну хіба це не виснажує, — сказав голова правління «Патфайндера» і запитально подивився на менеджера із громадських комунікацій. Той енергійно закивав. Третім був представник колективу, хлопець у червоному пуловері і дешевій білій сорочці, що виглядала з-під нього, напевне, якийсь інженерисько.

— Кандитат збирає правління о дванадцятій годині, тож давайте, певне, почнемо? — сказав я і сів у торці столу. Інший торець було, звісно ж, залишено для людини, яку за півгодини одностайно визнають новим головою «Патфайндера». Світло падало під таким кутом, щоб кандидат виглядав якомога вигідніше, а його крісло, на вигляд таке саме як і інші, мало трошки вищі ніжки. На стіл перед ним я вже поклав заздалегідь придбану мною шкіряну теку з його ініціалами й авторучку «Монблан» із золотим пером.

— Звичайно, — сказав голова правління. — До речі, я маю вам зізнатися. Клас Грааф справив на нас надзвичайне враження під час інтерв’ю, яке ми з ним провели.

— Справді, — сказав менеджер з громадських комунікацій. — Ми вирішили, що ви підібрали нам неперевершеного кандидата.

— Звісно, він був іноземцем, — сказав голова, шия його ворушилася, як у змії. — Але норвезькою базікав, наче тут і народився. І ми тут, до речі, згадали, коли ви пішли його провести, що голландці завжди вміли працювати з ринком експорту краще за нас.

— А ми поступово, можливо, змогли б оволодіти більш, так би мовити, європейським стилем керівництва, — підхопив менеджер з громадських комунікацій.

— І коли ви сказали, що не впевнені, що він підходить, то ми всі страшенно здивувалися, Роджере.

— Справді?

— Так. Ми просто вирішили собі, що вам не вистачає здібностей, аби оцінити людину. Я раніше вам цього не казав, але ми розмірковували над тим, щоб відізвати наше замовлення і вийти на Граафа навпрямки.

— І ви це зробили? — спитав я з кривою усмішкою.

— Чого ми не можемо збагнути, — сказав менеджер з громадських комунікацій, перезирнувшись з головою правління і посміхнувшись, — то це як ви зрозуміли, що із ним щось не так?

— Як ви інтуїтивно змогли зрозуміти те, чого ми буквально впритул не бачили? — сказав, кашлянувши, голова правління. — Як вам вдається так відмінно розбиратися у