Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

— Як виявилось? — перепитав Марко. — Тобто… «як виявилось»? Ви уперше випробували її на українцях у Стамбулі? — проказав він, відчуваючи, як колючий клубок підступає до горла.

— Так… уперше — в Стамбулі, — згідно хитнув головою Кривицький. — Через те, що випробовування «в полях» проводились уперше, цю отруту назвали «Новачком». Специ зауважували, що формула ще недосконала, на людях випробувань не було через стислі терміни. У Кремлі люблять, щоб все було «до дати». Але її можна розробляти далі для пришвидшення реакції й більшої ефективності. Мовляв, якщо перший варіант за півроку не спрацює належним чином, то до Стамбула надішлють нову порцію, більш досконалу. Та результат «Новачка» перевершив усі сподівання. Він був вражаючим, Алексе. В усіх, кого було піддано дії того хімікату, відбувалося швидке зародження та прогресування хвороби, пухлина в легенях чи мозку… смерть від раку. Не підкопаєшся!

Швед мовчки втупився на Кривицького. Те, з яким запалом Вальтер розповідав про усі ці страшні подробиці, видавалося захопленням, але аж ніяк не каяттям.

— Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті! Усі! — прошепотів Марко нарешті.

— Алексе…

Той відвернувся, щоб опанувати себе. Почуте різонуло його ножем, залишивши серце скривавленим від болю. Стулив очі і відчув, що вони повні вологи.

— Марку… — тихо проказав Кривицький знову, назвавши Шведа на справжнє ім’я, — я… я казав «ми», «наші», але я не причетний до цього. Правда. Я не труїв твоїх… Мене там не було. Ти ж знаєш. Після того як ти прострелив мені плече в «Кікі», я повернувся до Москви. Я був тоді у Москві, потім у Європі…

— Ти непричетний? — мовив, наче виплюнув, Швед. — Ти не причетний? Тобі було усе відомо! Ти все знав!

— Звісно… знав, — погодився Гінзбург. — Звісно, що знав, Алексе! Та як ти собі уявляєш, що я мав робити? Я не видав тебе, коли упізнав по фотокартці в образі Алекса Макміллана. Пам’ятаєш?

— Тільки аби врятувати свою шкуру, коли знадобиться, — гмикнув Швед. — І я тобі маю за це дякувати? Цікаво, якби ваш кремлівський кат не взявся зачісувати своїх же, якби тобі і твоїй родині не загрожувала вірна загибель у підвалах Луб’янки, чи сповідався б ти зараз переді мною? Ні, Вальтере, не сповідався 6. Ти причетний! І на твоїх руках достатньо нашої крові!

— Я розвідник. Як і ти, Алексе! — Кривицький стишив голос до неможливого. — Я, як і ти, просто виконував мою роботу.

— Ні, Вальтере! Це ніколи не була «просто робота»! Ми не просто «розвідники»! — прошипів Марко у відповідь. — Я борюся за свою втрачену батьківщину. А за що боровся ти? За те, щоб віддати її окупанту?

— Ти… Ти обіцяв мені… — намагаючись бути спокійним, мовив Кривицький. — Ти не можеш мене обдурити! Не можеш поставити особисте, свої емоції понад роботу.

— Тільки це і стримує мене, — проказав Швед.

Кривицький полегшено видихнув.

Марко тим часом підвівся. Подивився у бік барної стійки. Гер Гільперт перебував на кухні. Отже, точно не спостерігав за ними, нічого не бачив і точно не чув.

Власне, серед усієї тієї шкваркоти, зрідка поглядаючи у зал, чи там усе в порядку (до «Зігфріда» в таку ранню годину хіба військові на каву забігали), Гільперт, втішений таким добрим початком дня, чаклував над обіднім замовленням.

— То… після того, про що я тобі розповів, наша домовленість у силі? — нерішуче перепитав Кривицький.

— Переконаний, це лише верхівка айсберга. Чи не так, Вальтере? — сухо кинув Швед. — Я надішлю тобі телеграму. Днів за три. До запитання. На твоє конспіративне ім’я, як там його… Мартін Лєсснер, — проказав він, взявши зі столу раритетну книгу-схованку Кривицького. — Не забудь за три дні навідатися на телеграф.

— Запам’ятав, дякую, — промовив Гінзбург. — Не забуду!

Він ще якусь мить споглядав, як Марко підійшов до барної стійки, щоб розрахуватися за їжу, а далі взявся наминати майже вистиглі канапки із сидром.

* * *

— Дітріха ще не було? — поцікавився Швед у Елізабет просто з дверей тільки-но увійшовши до вітальні.

— Ні… — похитала головою вона, переводячи погляд то на похмуре Маркове обличчя, то на стару пошарпану книгу, яку він тримав у руках.

— Щось трапилось?

— Усе потім, — тихо проказав він, — вибач…

Ліза щільніше загорнулася у теплий плед. Сиділа, підібгавши ноги у кріслі, і читала. У такі хвилини, коли Марко був суворим і мовчазним, вона завжди почувалася ніяково. Власне, у цій поїздці вона почувалася ніяково як ніколи.

У Лондоні таке відчуття було б легко притлумити: достатньо поїхати на роботу чи займатися з Маргаритою. У просторому будинку Сеймурів їм усім було достатньо місця й засобів, щоб зайняти себе чимось цікавим, полишивши Марка у батьковому кабінеті, в спокої, наодинці з роботою і думками. Але тут, у готельному номері, вона не мала куди подітися. Хіба просто мовчки втупитися у книгу, зрідка глипаючи на нього і намагаючись зрозуміти причину його похмурості…

Він вийшов із готелю у доброму настрої, отже дорогою до телеграфу і назад мало щось таке трапитися.

Марко тим часом сів ближче до вікна за стіл, спиною до неї, відгородившись від її поглядів. Поклав книгу перед собою. Згідно з обкладинкою, то була раритетна збірка німецьких казок, виданих іще в середині дев’ятнадцятого століття. Однак частина пожовклих сторінок, попередньо склеєних поміж собою, була ретельно видалена за допомогою різака, перетворивши книгу у справжній сховок.

Марко дістав із того заглиблення складені у кілька разів аркуші. Якщо Кривицький хотів засвідчити свою готовність співпраці, то він не дуже старався, надавши те, що Марко і так знав.

Перший документ був німецькою, вочевидь, копія, знята кимось спеціально на прохання Кривицького, і являв собою повідомлення Мурського для німецької розвідки в Туреччині про його контакти з японським аташе Кандою. У такий спосіб Мурський інформував німців про серйозність роботи своєї організації в межах і за межами СРСР.

Документ містив чітку програму дій У HP за кордоном і в совєцькій Україні, ретельно розписуючи проведення усіх можливих терористичних, диверсійних і шкідницьких актів. Текст і справді був складений Мурським. Марко впізнавав стиль його викладу. Тож заглибився у читання.

МЕМОРАНДУМ

представника українців у Стамбулі Мурського

японському військовому аташе в Туреччині пану Канді

Історія останніх років прекрасно довела всім неупередженим, що вирішення російської проблеми та подальший смертельний удар по комунізму були можливі лише шляхом збройного конфлікту, а не завдяки безплідним дискусіям і конференціям або дружнім пактам з Радянською Росією.

Народи, які підпали у підпорядкування більшовикам і зацікавлені в розчленуванні Росії, стежать дуже уважно і з глибокою симпатією за