Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

— За якихось кілька років сталося стільки смертей, — продовжував Вальтер, — вимерли майже усі ключові фігури вашої дипломатичної місії. Ще досить молоді, енергійні люди… Офіційно, всі вони померли від раку, — вів далі Кривицький. — Спочатку Адієсєвіч, потім Мурський, Хвиля… Микола Забело, потім його дружина… За кілька років забралися у засвіти усі, — повільно проказав він.

— Що ти цим хочеш сказати?

— А ти знав, чим вони займалися в останні роки? — запитав Кривицький. — Поки ти був у Європі та Харбіні…

— Тільки якщо це напряму стосувалося мого завдання. Я у Стамбулі з 1928 року не був.

— Так, звісно, — погодився Кривицький. — Кожен із нас подібно до крота риє власний тунель і що роблять інші резиденти, знати не повинен.

— Я знаю, що Мурський намагався вивести діяльність уряду УНР на більш широкі горизонти. Німецькі спецслужби, японські… Ми завжди шукаємо усі можливі способи, щоб пришпилити совєтам хвоста.

— Це так і вам вдалося ту підтримку отримати, у певному сенсі, — хитнув головою Гінзбург, на мить замовк, а потім продовжив: — Але перш за все, Алексе, Мурський і товариство працювали над отриманням автокефалії. Томосу для Української Православної церкви від Константинопольського патріархату. Мурський діяв дуже ефективно. Спочатку сконтактував із болгарським патріархом Борисом, а вже той його звів із Вселенським Патріархом Фотієм. Патріарх навіть «своїм великим українським другом» його називав. Також, як нам стало відомо, Мурський лобіював інтереси Грузинської Православної церкви, намагаючись вибити і для неї томос… Взагалі, наскільки я розумію, ваша резидентура на цьому зупинятися не збиралася, бо йшлося про широке отримання томосів для так званих поневолених Російською імперією та більшовиками народів, — проказав Вальтер.

— Так званих поневолених? — з іронією повторив Марко.

— Не думаю, що це для тебе стане великим секретом, — гмикнув Кривицький. — Сталін сприймає діяльність Московського патріархату виключно як продовження діяльності нашої агентурної мережі, — додав він, ніби не розчувши Шведових слів. — Серед попів чимало агентів та співробітників НКВС, є навіть такі, що звання офіцерські мають. Ти ж розумієш, Алексе, усе взаємопов’язано. І творення нової незалежної від Московського патріархату церкви завжди є вірною ознакою становлення нової незалежної держави. Крім того, — Кривицький шморгнув застудженим носом, — Мурський розробляв проект угоди між майбутньою незалежною Українською державою і Кримом про взаємне визнання незалежності УНР і Кримської республіки.

— Я бачу, тобі відомі усі подробиці.

— Я лише цитую те, що написано, Алексе. Ось… — Гінзбург дістав із нагрудної кишені плаща стару пошарпану книгу, — черговий інструмент зі свого шпигунського «букіністичного» набору — ДПУ тоді діяла у Стамбулі дуже ефективно, — проказав він, — і бурхлива діяльність вашої резидентури цікавила ДПУ у першу чергу. Ця книга наче скринька, всередині порожня, — Кривицький злегка привідкрив книгу, показавши Маркові її вміст. — Там кілька документів, які нам вдалося перехопити свого часу. Переглянеш на дозвіллі.

У Шведа на обличчі заходили жовна.

— Ти почав свою розповідь із того, що усі наші — Мурський, Адієсєвіч, Хвиля, Забелло померли за кілька років…

— Так. Діагноз, як ти, мабуть, знаєш, був у всіх однаковий. Рак. Пухлина. Як не у легенях, то у мізках… От як у Мурського. Невиліковно. Я зараз не зловтішаюся, аж ніяк! — додав Кривицький, підвівши на Марка змучений погляд. — Просто розповідаю тобі голі факти. Власне, з 1920-х років усі наші зусилля були спрямовані на те, щоб вгамувати діяльність української резидентури у Стамбулі, сам знаєш! Адієсєвіч, Хвиля, Мурський, Забелло… вони постійно плуталися агентам ДПУ під ногами… Ви усі були нам загрозою! — мало не вигукнув він. — Ви занадто серйозно сприймалися світом, видавали книжки, вели антирадянську пропаганду, браталися з Кемалем Ататюрком, німцями, японцями, британцями… Ми не встигали реагувати на усі ці контакти. Тільки затуляли одну дірку, як ви відразу проколупували собі іншу! У Стамбулі нам катастрофічно не вистачало грамотних, освічених людей. Таких, якими можна було б оперувати на прийомах в амбасадах. А ваших Адієсєвіча і Мурського в іноземних дипломатичних колах приймали наче британських лордів, до їхньої думки дослухалися. Вони й почувалися достатньо впевнено. Британці, турки фінансували вашу діяльність та заохочували до більших дій.

— Усе було не настільки безтурботно і райдужно, як тобі здається, — мовив Швед. — Просто ми завжди знаємо, заради чого ті усі намагання.

— Хай там як, — продовжив Гінзбург, — усе це, звісно, було не на руку ДПУ, дратувало Сталіна. Та останньою краплею, гадаю, стала книга, яку Мурський видав у 1932 році, — «Справжнє обличчя Росії». Турецькою та англійською мовами. Її разом з іншою книгою, «Україна та її боротьба за незалежність», він поширював серед турецького політикуму, іноземних дипломатів, тож нам було нескладно отримати екземпляр. Для Сталіна. Мені розповідали, коли йому переклали навмання кілька сторінок тієї й іншої, Коба лютував кілька днів… Був наче безумний, казав, що українців треба зачистити до ноги по усьому світу. Тож не дивно, що усе, що відбулося потім, гадаю, і події голодного 1933-го, більшою мірою спровокувало…

— Спровокувало що? — насмішкувато запитав Марко. — Книги Мурського, в яких він розповідав світові правду про совєцьку Московію? То ми самі, виявляється, ще й винні.

— Словом, Марку, ти вчасно звідти поїхав, зі Стамбула, — примирливо мовив Кривицький. — Як ти пам’ятаєш, після провалу операції із Клопенком і Баюрним ми мусили перегрупувати сили і віднайти іншу стратегію. До того ж із 1930 року Туреччина крок за кроком почала дистанціюватися від Радянського Союзу. У 1933-му — скандал із «Метрополітен Віккерс»… Британія, Німеччина, Японія, виступи у Лізі Націй, — ви усюди встигали пролізти зі своєю співпрацею… Зі Стамбула розходилися антирадянські хвилі по усьому світові. Ми усвідомили, що можемо втратити все. Саме тоді наша стамбульська резидентура отримала особистий наказ Сталіна прибрати всіх. Адієсєвіча, Хвилю, Мурського, родину Забелло… Усіх твоїх колег. Одного за іншим.

— У який спосіб? — процідив Марко крізь зуби.

— В абсолютно новий, — відказав Кривицький. — До того ми таке ще не застосовували. На все відводилося два-три роки, бо раптова смерть стількох впливових українських емігрантів могла викликати не лише підозри, але й хвилю обурення у світової громадськості, зіпсувати імідж Сталіну… Ми самі не знали, як воно піде. Та операцію «Босфор» вдалося провернути за якихось два з половиною роки. Ну три…

— У який спосіб ви їх прибрали? — повторив Марко.

— Це хімічна сполука, — похитав головою Кривицький. — Не знаю, я не хімік, тому далекий від формул і таблиці Менделєєва. Її розробили наші специ у секретній лабораторії ДПУ у Москві. До Стамбула привезли у «розібраному» вигляді. Окремі інгредієнти, які активно діють тільки у поєднанні. Як виявилось, достатньо було цю речовину помістити у резервуар і залишити непомітною у помешканні, щоб