Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

розповів йому про Ганю, і він сказав — ти такий гарний, тебе повинні

любити усі дівчата на світі — я знаю, що робити. Ти лиш зачекай трохи.

Йому всі вірили в довколишніх селах, його слово було законом, або ж

просто правилом — він був мудрий, він знав і до нього за порадами

приходили з кількох сіл люди.

Мотря, молода вдова, господиня заможна, в неї працювало кілька

наймитів, але ж і сама вона з ранку до ночі була на господарстві і їй велося

добре.

Але ж порядного хлопа доля їй не давала, а будь-хто був не для неї.

Минали роки, і жінка нудилась і мучилась сама. Були залицяльники і

немало... Але ж... вони зустрілись один раз — і все було зрозуміло.

Данило пішов її провести на сусідній хутір і прийшов під ранок, хлопці

були сполошені, але, побачивши його, зраділи спершу, а потім враз

спохмурніли.

Я знаю, я тоді вперше прийшов до них інший, все було добре, але я був

інший, і вони вчували це, особливо Раду, який жартував, сміявся, удавав

веселуна і паливоду, але в його очах, в глибині його чорних зіниць був

непояснений сум.

Я все розумів, або не все, але так було, так сталося, я не міг їм дати все, а

вони мені мали пробачити все і пробачили.

Але пробачили сумно.

Ми понадились до Карпюка, ми йому добре відшкодували збитки з його

тривог і небезпеки, яка через нас чигала над ним час від часу, ми всі любили

його і його тиху, покірну, глибоку Ганну.

Але ночами я тікав у сусідній хутір і появлявся під ранок.

Врешті вони звикли, як звикають до ґанджа чи хвороби когось із друзів: що робити — так сталося.

А я, розпружуючись від минулого в обіймах розкішної Мотрі, знав, що в

чомусь їх зраджую, але готовий був кожну мить свого раювання

відшкодувати їм своєю відданістю.

І вони це бачили і знали, і так минуло півроку.

Певна річ, я десь почував, це може для мене зле скінчитись, але я

починав її любити, це були години і дні, але я якось відчув, що це моя жінка!

Чи це була спрага моя за минулим, але я не міг довго без неї і вертався на

цей хутір, вже не заїжджаючи й до Карпюка, просто туди, і хлопці чекали

мене в яру поночі, і я лиш Богові дякую, що коли мене пов'язали, ми не

заїхали до Карпюка, і сліду не було під дідового хутора, і хлопці були в яру, і я не підвів старого і моїх побратимів. І у в'язниці думав — я винний перед

всіма, я помру, ниє вони житимуть.

Дякувати Богові, я не буду винний в смерті жодного з тих, кого люоблю.

Коли жовніри розбивали двері в Мотриній хаті, я лиш встиг сказати їй —

кажи, що я взяв тебе силою, що зґвалтував просто зі зброєю в руках.

А вона сказала мені в останню хвилину — я вагітна, я ношу твою дитину

в собі!

Я ще був голий, схопившись за шаблю, але їх було десятеро, і мене

вдарили ззаду, хтось вскочив у вікно цозаду мене, і я отямився лиш

зв'язаний по руках і ногах, все ще голий, на возі, чув, як жовніри сміялися —

спіймали кнура на гарячому, треба було ще ту курву виграти всім разом, аби

знала, як розбишак приймати до ліжка, і тоді несамовитий біль пройняв

мене, коли я згадав Мотрині слова — я ношу дитину від тебе!

Що ж із нею буде, із сім'ям моїм, що ж станеться з безбатченком — без

роду і племені, з байстрюком в очах світу — що йому скаже мати, або ж їй, що ж воно, моє дитя, знатиме про свого батька?

Я готовий був умерти і за тих кілька тижнів, коли чекав шибениці, передумав усе своє життя.

Чому Голембовський, який любив мене, це ж було очевидно, так

зненавидів мене через Ганю?

«Останньому жебракові віддам, але не тобі!!!»

Чому не мені?

Він хотів мене для себе?

Але ж він сам завів мене до Горпини, сам попхнув у світ Жінки, сам

змусив пізнати красу жіночого тіла.

Бо сам мав цю Горпину не раз, бо ми там поєднувалися з ним у якомусь

божевільному світі чужих пристрастей.

Але ж Ганя, то була його донька — тут був теж він — але і не пін! Тут

були тільки ми двоє, тільки ми двоє і йому у цей наш світ увійти було зась!

Я ж бо на той час теж любив його, як... може, насправді, як батька, якого

я ніколи не знав, як старшого, розумного, освіченого, як... Не знаю!