Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

майбутнє. Що знаємо ми насправді одне про одного? Що ми бачимо одне в

одному в буденні нашому, в сьогочассі, а чи крізь віки і далину, крізь

велетенську товщу часу чи за день, хвилину чи миттєвість?

Як ми змінюємось? Коли ми насправді стаємо собою? Коли ми

спроможні врешті відчути в собі людську сутність нашу, більшу за час і

простір, вищу і кращу за наше неупокорене біологічне начало? Коли біда

зажене нас на слизьке і вже не повернути, не відійти, не сховатись, не

забутись перед самим собою? Коли змушені, хочемо цього чи ні, подивитися собі у вічі і бачити себе у повен зріст, як у великому дзеркалі?

Хто я? Хто ти? Хто ми?

Чи тільки тоді, коли одірвані від буденного ритму, від звичного плину

життя, в якому живуть наші батьки й діти, вихоплені могутнім вихором

несподіваних обертів долі поза межі того, що ніби й було нашим, частиною

чого ми були завжди, а врешті завжди є і

будемо, а все ж одірвані, одщеплені, незупинно і безповоротно. Чи коли

опиняємось віч-на-віч із власною самотою, народжені голими, і помремо

голими, нічого не забравши з цього світу з собою, як нічого в нього не

принісши з народженням, окрім себе самого.

Але ж хіба тільки це? Хіба ж тільки й цього досить? Ні, це початок, з

якого може народитись біда, самознищення, нищівна сила відщепленості, позамежовості не менше, ніж її сила в ствердженні, в корінному зламі

свідомості, у переході від «ми» до «я».

Мабуть, усе ж тільки, коли спроможемось на повен зріст побачити й

іншу людину, віддавши їй належне, її людське, її духовне і виняткове в її

особливості, в неповторності її «я» як кожного зразка людського виду. Та

ще коли та інша людина в усьому протилеж-і іа нам, в усьому інша, в усьому

чужа, а ми проминаємо цю її чужість, незрозумілість її усталень, вторинність

її зростання для нас, не-шичність її зовнішності, життєвих правил і звичаїв, вступає в дію найвищий закон людського буття — людина людині друг і

брат.

Хто би не був той інший, який би не був він, та коли в ньому людське

вище за буденне, духовне вище за побутове, то, побачивши і прийнявши

його, спромігшись у собі відчинити двері наших душ для найсправжнішого, проминувши вторинне, ми стверджуємо право кожної людини бути

людиною і народжуємо в собі те, що :іветься Людиною, народжуємо

особисте «я».

Хто це стоїть з нами спина до спини проти вихорів і бур життя, хто

закриє нас собою від біди, заслонить ворожу кулю собою, затримає

ворожий удар, не боячись за себе, радіючи навіть у небезпеці для себе?

Чи не він, брат твій? Це відлуння твоє і віддзеркалення у просторі, духовний близнюк твій, як і ти його. І чи це не найбільше диво, вище з

вищих у тім, що витворила природа, наділивши людський рід свідомістю?

І лежить перед нами дорога довга і крута, і степ широкий, якому кінця

немає і краю, і небезпека чигає на нас відусіль, та й скільки того життя, а

скільки терпіння, страждання і болю вимагає воно? І все ж лягає чиясь рука

й на наше плече у хвилину скрути і незгоди, чийсь кінь біжить поруч з

нашими звивистими шляхами життя, чийсь погляд підтримає нас, чиїсь очі

зрозуміють, а руки захистять. І жити вже можна, не такий і шлях той

довгий, не такий і небезпечний, як на перший погляд, і минає, день за днем і

роки за роками, і верстам у пройдених шляхах немає ліку, а життя завжди

попереду, скільки б його вже не минуло, і все це жива надія, і прийдешній

день не гірший, а кращий за нинішній, і щось нове вже народилося п нас

назавжди, коли ми не одні на цьому світі.

І пройдуть роки і десятки років, а може, й сотні, і десь у списках Війська

Запорозького поруч із сотником Тимошенком майне прізвище Тушкан, якого зватимуть вже Данило, який значиться

хорунжим Чернігівського полку і який стане одним із предків того, хто написав

оці рядки.

І що би не трапилось упродовж тих минулих десятиліть, тієї товщі часу, тих

обширів, пройдених і перейдених, тих боїв звитяг і поразок, виграшів і страт, довга

дорога додому стає коротшою, коли у собі знаходиш стежку до іншої людини.

Довга дорога до себе не може оминути пошуку твого другого «я» — в реальному

житті воно зринає а чи в маренні, в уяві. Ти мусиш стрітися з ним, отим іншим

собою, і, пізнавши його, пізнати себе і тільки тоді насправді вернешся додому, прийдеш до себе.