Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

сподіваєшся розкрити її, повинен намагатися, прагнути цього. Кожен із нас

— загадка і для себе самого, і для інших, і в цьому всі люди рівні й усе

дорівнює всьому — камінь, мурашка, ти сам. Лише коли відпустиш руки з

повіддя, тоді сила, що веде нас, те найбільше, що є всередині людини, допоможе, як вірний кінь, шіводячи, нехай несвідомо, але певно, на шлях.

Час стискається, якщо докладеш до цього зусиль, і треба стискати його, осягаючи, що мить — це вічність у борні за власне житія, за дух свій і вищу

людськість свою. Не втрачати й миттєвості, нона рахується теж в нашому

житті, якраз вона може бути вирішальною, бо вже сам намір, саме

прагнення творить світ.

Між людьми кордони як гори. Закохані, занурені в пристрасть, люди

лише посилюють межу, звищують гори між собою, бо закоханість

своєлюбна, а пристрасть сліпа. Лише коли підіймешся над со-бою, коли той, хто всередині тебе, повірить тобі і покаже, де і що є справжнім, тоді, осмисливши і прийнявши, з розкритими очима прийдеш до почуття, яке

дозволить побачити іншу людину, вповні зрозуміти, осягнути. Тоді зникає

межа, щезають гори і душа твоя, як степ, зливається з іншою, такою ж

широкою, і безмежність — це і є правда.

Так вчив Айдара старий джунгарин Кудабай. Багато років прожив він у

Китаї і, осягнувши, як він твердив, маленьку частину ІІСЛИКОЇ мудрості, намагався передати, що міг, улюбленцеві своєму — Айдарові.

Знав, що не все сприймає хлопчик, що багато чого за віком йому не

дістати, зависоке воно, забагато для таких літ. Але однаково розповідав і

розповідав, сподіваючись, що як впаде зерно в цю високу хлопчачу душу, то

колись та проросте.

Так сталося зараз. Ніби блискавка осяяла Айдарову свідомість, і він, ще

вглиблюючись у спогад, вже осягнув, про що колись говорив Кудабай, вже

знав, і тепло вдячності до старого друга, до вчителя і помічника, до

найщирішого вихователя свого сплеснулось у Айдарові. Ще не раз у житті

згадуватиме він Кудабая, його мудрість, його віру і його смерть, яку він

самохіть прийняв, аби не впало на голову його вихованця, його улюбленця, прокляття, вигукуване в простір шаманом-бакси.

Все починалось з нового саме зараз, у цю мить. Бо раптом щез страх.

Той найбільший страх, що живе всередині кожної людини, а надто у побитої

життям. Страх перед іншою людиною, перед її сутністю у сумир'ї з собою.

Зник страх перед прийдешнім, бо воно вже почалося й іншого <>ути вже

не могло, далі мало бути лише продовження нового життя, а воно вже було, воно вже існувало. Змінився увесь світ навколо. Запанував спокій.

Не треба було далі рватися чимдуж у путь, шукати шляху сьогоденного, аби щось траплялось далі в майбутньому — незнане, невідоме, величезне.

Все могло трапитися, все мало бути новим, як і раніше, тільки то було

для одного і ззаду у спину завжди могла вдарити лиха доля в неочікувану

мить. А тепер спина була захищена. І настав спокій.

Шлях лежав попереду довгий. Данило зберіг листа від Хаміда до його

родичів у Бухарі, отож мали вони рухатись тепер на Бухару. А туди ж

далеко, а відти ще далі...і всяке могло трапитися, так, все могло бути...

Але життя стало простим і зрозумілим, бо дбати треба було про будень, про те, що їсти, де спати, де провести гарно день, раптом махнувши рукою

на шлях попереду, і після вдалого полювання біля багаття у надрічкових

кущах зрозуміти, що можна дозволити собі спочинок.

Дбати про щодень, але не лише про себе, а й про товариша у мандрах, про того, хто поруч зараз і завжди.

Це було новим для кожного з них, і кожен дивувався собі і тому, що з

ним, дивувався власному спокоєві, якого не мав від дитинства, і дивувався, що степ навколо став лагідніший і сонце не так пекло, і коней жаліли, чистили й годували якнайкраще, і раділи вдалому полюванню й обміну із

стрічним караваном чи кочовим аулом.

Метою була колись одному Данилові омріяна Січ, а зараз для обох

засяяла вона зорею серед ночі, що вказувала шлях, що давала надію, що

живила.

Як важко взяти на себе відповідальність за іншого, коли ми

сумніваємось і вагаємось, не віримо, і як легко, коли ця відповідальність дає

тобі змогу не тільки жити повніше і ширше, а просто — бути собою.

Від цієї миті життя