Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

побачити, як повісять ватажка опришків, то люд заполонив

площу так, що годі було пройти. В'язниця була поруч із замковою площею і

тому Данила не везли, а вели. І хоч охороняло його четверо жовнірів, і руки в

нього були зв'язані, збурення на площі в натовпі було таке, що охоронці

Данила ледь протискалися з ним крізь натовп.

І раптом почалися серед людей на площі верески і крики з нервового

страху. Бо щось раптом забігало поміж ногами людей. І раптом люди

побачили — це були щури. Багато щурів.

У натовпі почалась паніка — і в цю мить Данило відчув, як хтось

розрізає ножем мотузку, що зв'язувала його руки, хтось упав просто на

жовніра з переляку перед десятками щурів, що мчали під ногами людей, і

раптом якась жінка кинулась на Данила, кутаючи його у жіночу хустку і

тягнучи геть, і майже з дотику руки він по-

чув, що це не жінка, а Раду в жіночій одежі, і його серце закалатало з

радості і любові. Ще і ще кілька штовхань у тісній вируючій юрбі, і вже в

колі кількох людей Данило посувався чимдалі із жіночою хусткою над

голові, і ще пару кроків — хтось накинув на нього жіночу свитку, і вони

пірнули в якийсь двір, а з того двору ще в інший, і далі, де стояв віз із сіном, в який його сунули дружні руки, і ще трохи і він, задихаючись у пахучому

сіні, почув слова Раду: — Ти з нами, батьку, ми тебе не забули!

Це я вас забув, брати мої, і тебе, мій названий сину, це я вас забув на

якісь години чи ночі, не більше, але я піддався кличеві плоті і запаху

розкішної Мотрі, ґаздині на всі довколишні хутори. Це я рухався в її

любощах і в духмяній правді її тіла, я потребував забуття, бо ж Ганя

Лишилась для мене за обрієм мого нинішнього Пуття, і ви всі мовчки і

вірно чекали, поки ваш отаман повернеться з пристрасного свого походу і

буде знову з вами.

Жоден з вас не промовив ні слова, не дивились мені в очі, лиш мовчали, і

я знав, я знав усе, я знав, що мені, отаману, гейби можна, а вам зась, і я

зрадив вас тільки на коротко, тільки на кілька нічних годин...

Ви вірили мені, а я вам, і всі таки мовчали, тільки в очах Раду ковзав

гейби затаєний біль, німе питання — ти, Данку, з нами завжди, як ми всі

присягали, чи також без нас...

Я тоді був без вас!

Ні, я ніколи не був без вас, я віддав би своє життя бездумно, бо я вам

вірив, а ви мені. Але то все було окремо. А це було поряд. Це було зі мною.

Вона вибрала мене, а я її.

А хто ще знав, хто ще знав чи міг знати, коли серед ночі увірвалися в

хату жовніри і мене голого стягли з ліжка, і я прокляв годину і хвилину, коли пізнав цю жінку.

Але мене пов'язали, як щеня, і вона плакала в кутку, я поглянув у її очі, вглиб і збагнув, що вона знала.

Старий Карпюк, у якого ми віддавна не раз домували і таборились, не

знав нічого, і вона його не видала, бо його не зачепили.

Я полюбив діда, який урятував нас, приховавши одного разу, коли за

нами гнались, і, діставшись його хутора, ми могли або битись до останнього

і вбити й його, або ж...

І тоді він сказав — я був з Наливайком ще хлопчаком, я вам вірю. І ми

четверо заткались у глибокий льох разом із конями і всім, і ми.всі знали, що

як нас виловлять, то вже й нам кінець і дідові.

Де у світі беруться люди, спроможні комусь отак повірити, та ще й і з

першого погляду. Ті, хто спроможний життя своє поставити під загрозу

заради тебе — чужинця, не знати кого, — і все-таки мірять і ризикують.

Свічку ставитиму ціле життя за Карпюка, як за старого Свири-да — віра

у щось вище за життя, за сьогодні — просто віра в людину...

Я не зрадив Свирида — земля йому пухом — я продовжую його справу!

Я не зрадив Карпюка, бо ще ж була і його жінка! Боже, дай мені колись

таку вірну подругу життя!

Вона чекала мене довго, казав Карпюк, вона чекала мене півжиття, поки я

вернувся — вона була для мене єдиною, яку я любив, і виявилось, що я теж

був для неї єдиним.

Я вернувся тільки для неї, і ми зажили — просто, повільно, але зажили

удвоє.

Вона вже мала за батьків той хутір, в який і я вклав, що надбав за свої

мандри. І нам вдалося.

Дітей не надбали — не встигли, але, Данку, ви наші діти, бо ви — це я

змолоду. Ви — це я!

З Мотрею запізнав мене Карпюк.

Час минав, і Карпюк