Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

на перших термінах. Якось відразу було ясно — я за кордоном. І то в одній із дуже небагатьох країн світу, де би ніколи не хотіла поселитися.

— Якщо вам сумно і хочеться понити, що ви живете в депресивній Україні, — радила я тим, хто траплявся під руку, — варто поїхати до Москви. Надивившись на тамтешнє хамство, кіч, несмак, насолоду соціальною нерівністю та інші атрибути «шикарнойжизні», одразу стає зрозумілим: ми живемо в Європі. Ну і дівки у нас красивіші в сімсот мільйонів разів.

Так, я не політкоректна. Зате я завжди кажу те, що думаю. Так чесніше, як на мене.

Карта друга: музика і кошмарний сон представника УПЦ МП ФСБ.

…Харківський концерт-подяка за те, що в харків’ян є яйця, ультрас і сміливість протистояти колорадам. Четверо симпатичних, з неабияким стилем одягнених хлопчиків ліворуч від сцени ненав’язливо пестять моє Его: не лише рішучі дівки і їх поодинокі залякані бойфренди-ботани приходять на перформанси QARPA. Оно які ще бувають — справжні красені, хоч на обкладинку «МенсХелс» тули їх. До того ж, коли я дивлюся на них, вони знічено посміхаються, а коли думають, що не дивлюся, підспівують слова пісень.

По концерті, фотографуванню і роздачі автографів один із них несміливо виступив вперед і спитав:

— А ви сєйчасдомойілієщьопогулять можете с намі?

Я зважила перспективу прогулянки з чотирма красивими інтелігентного виду хлопцями нічним Харковом і скрушно зітхнула:

— Ні, хлопці, на жаль, додому, бо завтра знову перформанси в Києві.

— Ех, жалко… — засумували всі четверо. — Ми би так хотєлі вас с собою по гєй-клубам поводіть. ПотомуштоХарьков… — (тут хлопчик нахиляється і шепоче мені в саме вухо) — Харьков — етоєдінствєннийгород, гдєтрансухікрічат «Слава Украінє!»

Карта третя: Воскресенія день.

Великдень 2014-го. Здається, в мене отак відбувся символічний акт дорослішання. Це ледь не вперше за все життя я не поїхала на Паску до батьків. І не проспала все, дочекавшись, як зібраний нею самою кошик піде посвятить і принесе додому мама. Сяк-так, завдяки соцмережі, знайомій майданівській активістці, що не полінувалася пофарбувати мені яєць, і вічному захланному бажанню нічого не пропустити, я таки принесла додому посвяченого і накрила на стіл. Нехай діти зрадіють крашанкам і золотим шоколадним яєчкам, про які вони вчили пісні.

… Михайлівський, пів на четверту ранку, трохи дощить. Востаннє я тут була ополудні, з дітьми, що радісно бігали там, де пе­редостаннього разу стояли польові госпіталі, велися курси першої медичної допомоги, приймалися медикаменти, їжа й теплий одяг. У віддаленому кінці двору я, двадцятого, здається, лютого вперше побачила тіла загиблих. Довго намагалася це усвідомити.

Я бачила тіла в Михайлівському. Я більше ніколи не буду такою, як раніше.

Сльози катарсису рятують жінок від посттравматичного синдрому (принаймні пом’якшують його). Чоловіки ж не звикли плакати, багато хто з них так і не повернувся з-за межі свідомості після тих днів. Діти і дорослі, селяни і викладачі, в їх жалюгідних обладунках із нарізаного каремату чи фанери, зв’язаної шнурівками. Мені якось довелося постріляти з СВД, точнісінько такої ж, як використовував спецназ проти цих назагал беззбройних людей. Чи то пак, кривавих фашистів-радикалів, як їх зображає медіа «братнього нам народу». З відстані ста кроків моя куля розтрощила цеглину. І металеву арматуру. Така собі дуже мирна зброя на захисті дуже легітимного режиму.

— То ви вже їсте? — питає телефоном знайома рятувальниця, втішена, що терактів, про які попереджали, цього разу в київських церквах не сталося.

В ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте лютого саме вона направляла мене: в які підпільні шпиталі відвозити поранених. Та ніч лишилася вишитою темними нитками по сірих фіранках, котрими час від часу застилатиме мою пам’ять, залежно від напрямку вітру: проігнорувати ДАІшників, проїхати по зустрічній, об’їхати лави беркутівців, крикнути (ідіотка з двома дітьми в машині) «Слава Україні!» тітушкам, проскочити повз палаючі авто, виматюкати свій річний запас матюків, забрати людей із Дому офіцерів, ще раз і ще раз, вибачитися за те, що тхне собака в багажнику, знову подзвонити депутатові, що проводить козаків через кордон спецназівців, відвезти козаків на Майдан, повернутися ще раз, не вмикати телевізор, не бачити смерті в прямому ефірі, евакуювати дітей і собаку до подруги, що живе з іншого боку цієї гротескної арени бойових дій…

— Ні, ти що, всі сплять. То я одна тут гарцюю. Все принесла, все готово. Здається, тепер я точно мама.

— О, ну то з такого приводу в тебе є повне право їсти самій прямо вже. Сядь, випий вина і розговійся.

— Вина? В п’ятій ранку?.. До речі, не знала я, що у вас тут вино святять.

— А ти його так, несвяченим…

Святі отці, що виявилися крутими хлопцями.

Михайлівський Золотоверхий Собор.

Двічі подорослішати в одному місці. На те це місце, видно, й особливе, з тим його символізмом руйнації варварами-біль­шовиками, відбудови у вільній країні де-юре і не останньої ролі в побудові вільної країни де-факто. Христос Воскрес. Воскресне й Україна. Повірте старому буддистові на слово.

Андрій ЛЮБКА

— поет, перекладач, есеїст. Народився 1987 року в Ризі (Латвія). Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету, у 2014 — балканістику Інституту Східної Європи Варшавського університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) і книжок прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012), «Спати з жінками» (2014). Окремі вірші