Богоміл Райнов - Пан Ніхто

За п'ятнадцять хвилин до третьої я вже сидів біля столика на терасі кафе на площі Святого Марка і замовляв собі каву, хоч усе моє єство прагло не кави, а соковитого біфштекса зі смаженою картоплею. Закурив сигарету й одпив ковток гарячої рідини, чим власне її і вичерпав, бо в Італії подають каву тільки на один ковток. Потім огледів площу і знову заглибивсь у свою звичну роботу: чекання.

Інший на моєму місці й за інших обставин, певно, заходився б вивчати архітектурні пам'ятники навкіл, що були, мабуть, дуже видатні, оскільки навіть у мені пробуджували неясні асоціації з давно баченими листівками. Та цього разу я не відчував ніякого інтересу до церков, дзвіниць і палаців. Уся моя увага була прикута до аркади праворуч, де мав з'явитися чоловік у білій панамі, темних окулярах і з фотоапаратом «ролейфлекс» через плече.

Тінь під аркадою майже чорна. Майдан, тихий і розпечений, виблискує мармуровими плитами під немилосердним сонцем. Лише група затятих туристів, нехтуючи спекою, годує голубів і фотографує один одного, аби задокументувати свої тісні взаємини з голубами і Венецією. За столиками у кафе нема нікого, коли не рахувати двох літніх жінок у мереживних сукнях та солом'яних капелюшках, які так само сидять у тіні аркади.

Рівно о третій з правого боку з'явився чоловік. Він ішов поволі, неуважливо роздивляючись вітрини, неначе тільки й думав, як згаяти час. Я впізнав його здалеку, ще раніше, ніж зміг розгледіти фотоапарат «ролейфлекс». Упізнав його ходу — характерне, ледь помітне накульгування на ліву ногу — і манеру тримати руку, заклавши пальці під пасок штанів.

«Любо!» — захотілося мені гукнути, коли чоловік зовсім наблизився. Та, звісно, не вигукнув, цього мені ще бракувало — гукати, але тільки цієї миті збагнув, скільки місяців прожив без жодної близької людини.

Чоловік у панамі також помітив мене здалеку, однак пройшов далі, не звернувши на мене уваги, й зник під аркадами ліворуч. Я розрахувався, закурив ще одну сигарету і, не поспішаючи, пішов у тому ж напрямку.

— Любо! — неголосно покликав я, наздогнавши чоловіка в панамі на Кале Ларга.

— Ви помилились, — промовив той і ледь усміхнувся. — Робер Леру. Бельгієць за національністю, фотограф за фахом. А ти?

— Також бельгієць. Альбер Каре. Можеш звати мене «мон шер Каре»!

— Гаразд. Давні знайомі з Брюсселя! Ти, власне, в якій справі?

— У тій же, що й ти.

— Про інше питаю.

Знаю добре, про що він питає, але не можу витримати цього ділового тону після цілого року розлуки, та ще й тоді, коли на порожній вулиці немає й душі.

— Торгівля. Особливо мене цікавить скло «мурано».

Любо кивнув.

— А я готую фотоальбом для одного бельгійського видавництва.

Він замовк, неначе не мав нічого більше сказати мені, пішов далі, я теж рушив з ним, і ми крокували якийсь час мовчки у вузькій тіні попід старими будинками.

— Щось твій вигляд мені не подобається, — зауважив я.

— А хіба що?

— Надто діловий. Видно, на тебе погано впливає спека.

— Не спека, брате, — усміхнувся Любо. — Справи. Все пошиваюсь у дурні.

— А де ж отой твій девіз: «Зі мною нічого не бійся»?

Любо знову ледь усміхнувся.

— Ніде. Забув його. Гарний девіз, тільки от забув його.

Я не заперечив, і ми мовчки йшли далі у вузькій тіні край потемнілих од часу фасадів. Я завжди дотримуюсь принципу: коли хто кисне — не чіпати, поки минеться.

— Які одержав інструкції? — згодом запитав Любо.

— Маю одержати їх від тебе.

— Ти зовсім не в курсі справ?

— Зовсім.

— Дарма. Усе, що я знаю, можна розповісти кількома словами. Почалося з якогось Ставрева. Працівник зовнішньої торгівлі. Постійний контакт із представниками закордонних фірм. Його завербувала американська розвідка в перші роки після Дев'ятого вересня, але ніколи ні для чого не використовувала. А оце шість місяців тому до нього прийшов представник західного підприємства «Зодіак» і передав пароль, що його Ставрев навряд чий сподівався колись почути, а разом з паролем — радіостанцію та інструкції. Ото й усе.

Любо витяг з кишені зім'яту пачку «Кента» й подав мені.

— Як це «все»? — запитав я, машинально беручи сигарету.

Мій друг також узяв сигарету і зупинився на мить, аби клацнути запальничкою.

— Все, — повторив він, коли ми закурили і знову пішли вузькою стежкою тіні. — Хочу сказати, це все, що я знаю.

— Коли спіймали Ставрева?

— Його не ловили. Сам прийшов до нас. Людина стільки років жила спокійно, здобула якесь становище, і раптом — на тобі, радіостанція! Звичайно, кілька днів нервував і вагався, але, зрештою, все-таки прийшов й усе розповів. Втім, за нашою порадою, він і досі виконує одержані від агента інструкції.

— Ну, то ми маємо все-таки дві лінії, — зауважив я. — Той, хто вербував Ставрева, і той, хто відновив зв'язок.

— Одну лінію! — поправив мене Любо. — Отой, перший, був військовим з американської місії, і сліди його давно загубилися. Може, навіть і помер. Одна стежка: Карло Моранді, чиновник відділення «Зодіаку» у Венеції.

— Ну, все-таки…

— Аякже, все-таки… Тільки на практиці це «все-таки» — нуль без палички.

Ми дійшли до якогось каналу. В тіні від наріжного будинку стояла мармурова лава.

— Давай посидимо тут, — запропонував Любо.

— Я волів би деінде. Вмираю з голоду.

— А я від спраги, — пробурчав мій друг, сідаючи на лаву. — На жаль, у нас обмаль часу. Ввечері пригостимося.

Я сів з ним, востаннє затягся сигаретою і пожбурив її у непорушну воду каналу. Глибоку, непрозору воду, смарагдово-зелену під навскісними променями сонця і чорно-синю в затінку.

— Відколи ти тут? — спитав я.

— Та вже близько трьох місяців. Три місяці із загальним рахунком — нуль. Мені досить важко було вистежувати цього типа. І все ж, гадаю, вивідав усе, що можна було.

Любо замовк, і мені стало ясно, що добуті відомості не варто й переказувати.

Він поліз до кишені, дістав кілька фотознімків і подав мені один з них.

— Палац Дожів та Моранді на додаток, — пояснив він. — Гарний знімок?

Я знизав плечима й придивився до фотографії.

— Мені слід було б стати фотографом. У фотографії мені щастить більше, ніж в іншому.

Біля палацу виднілося кілька постатей.

— Хто з них Моранді? — запитав я.

— Отой, із жінкою.

«Отой, із жінкою» був чоловік середніх літ, низький, але набундючений, як індик, з тонесенькими вусиками, у зсунутому на потилицю кумедному капелюсі з вузькими крисами.

— Жінка в усіх відношеннях цікавіша, — сказав я.

— Так, але вона не грає. Власне, і Моранді, здається, вже поза грою. Чиновник