Богоміл Райнов - Пан Ніхто

середньої категорії. Бонвіван. Витрачає, може, трохи більше, ніж одержує…

— Отже…

— Отже, робить борги, нічого більше. Часто їздить у справах до Женеви, де є інші відділення «Зодіаку». Ніяких зв'язків, жодних натяків на стосунки з розвідкою.

— А та жінка?

— Вона не вакантна, — відказав Любо, беручи з моїх рук фотознімок. — Це його коханка.

— Ти пробував діяти через неї?

— Чекав на тебе. Вона, брате, продажна. Отже, небезпечно і марно. Проте спробував інше.

Він замовк і глянув на годинник. Потім підвів очі й лукаво підморгнув мені, точнісінько, як колишній Любо Ангелов, жартун і хитрун, якого друзі прозвали Дияволом. Тільки зараз у цьому підморгуванні було щось безпорадне, наче Любо більше бадьорився, аніж хвалився успіхами.

— Я встановив контакт із одним типом, на ймення Артуро Конті. Це довга історія, колись розповім. Конті працює в одній кімнаті з Моранді й приятелює з ним. Мабуть, знає його як облупленого.

— А якщо той Конті…

Любо з досадою махнув рукою:

— Облиш!

— Річ у тому, чи ти певен…

— Ні в чому я не певен. Хіба тільки в тому, що іншої можливості нема. Навіть більше, Конті виявився кмітливим. Одразу збагнув, який я покупець і який товар мене цікавить. Трохи повагався, більше для того, щоб набити ціну. Потім погодився.

— А наслідки?

— Сьогодні стане ясно. Він узнає, чим пахнуть гроші, а що я матиму — невідомо. Може, й пошле мене під три чорти, але іншого виходу немає. Три місяці марно згаяв…

Мій друг глянув на годинника й підвівся.

— Треба йти. Побачимось рівно о шостій. До того часу матиму відомості. Місце зустрічі: автобусна зупинка біля моста Свободи. Купи собі план і зорієнтуйся. А зараз, якщо хочеш їсти, йди цією вулицею, поки дійдеш до майдану Морозіні.

Любо злегка підняв руку на прощання і лише в цю мить щось згадав.

— Ти звідки, чи не з Франції?

— З Франції.

— Значить, упорався.

— Адже ти мій учитель…

— Не підлещуйся, — усміхнувся Любо. — Не було б мене, був би інший. В усякому разі, я радий, що ти справився… — І без ніякого зв'язку додав: — А в мене, брате, син. Уже п'ять місяців.

________

Майдан Морозіні мав не дуже венеціанський вигляд — у його пейзажі бракувало каналів. Зате було кілька кафе. Я влаштувався у затінку під синьо-білим смугастим тентом і зосереджено, намагаючись не здаватися дуже голодним, уминав міланську котлету з величезною порцією спагеті.

Незважаючи на ранній час і спеку, на терасі кафе сиділо кілька нероб і дві-три компанії туристів. Присутні не обтяжували мене надмірною увагою, коли не рахувати кельнера, який усе крутився поблизу, сподіваючись на нове замовлення. Аби зробити йому приємність, я попросив якийсь десерт і вийняв з кишені план міста. Маршрут виявився простий. Треба сісти на катер біля моста Академії і зійти на кінцевій зупинці. Уся дорога, певно, забере тридцять хвилин. А зараз минула тільки четверта. Отже, протягом півтори вільних години єдиною моєю роботою буде споживання жалюгідного десерту. І, звісно, чекання.

«Ти звідки, чи не з Франції?» — запитав друг.

«З Франції».

Що криється за цією короткою відповіддю, відомо тільки мені, і скільки вольт напруги й досі ношу в собі, це теж знаю тільки я сам. Після такої операції, як моя французька, зовсім не завадила б невеличка пауза, аби міг охолонути мотор. Я вже майже уявляв оту паузу в спокійних межах короткого відпочинку на Золотих пісках… Гарно відпочивати на початку літа, коли сезон ще не почався і море ще прохолодне. Я просто вмираю за таким свіжим морем, бо воно дає мені право з чистою совістю вилежувати до обіду в ліжкові, а по обіді вештатись де заманеться, не боячись, що іноземці на кожному кроці наступатимуть тобі на нові черевики. Нема нічого ліпшого від відпочинку на морі, особливо коли купаєшся у ванні.

Так, я вже бачив її, оту червневу паузу, коли ми з Лідою дісталися на борт «Вітчизни». Пароплав був уже за межами французьких територіальних вод і прикордонний катер, що переслідував нас, навіть не завдав собі клопоту підплисти до судна, а звернув кудись убік, удавши, нібито поспішає в зовсім іншій справі.

Капітан виявився діловою і кмітливою людиною й одразу забезпечив мені радіозв'язок. До пізньої ночі передавав я подробиці завершення свого завдання. І настільки зморився, що навіть не пам'ятаю, як дійшов до каюти, — напевно, заснув на ногах, ще коли мене проводжали туди.

— Ну, нарешті! — вигукнула Ліда, коли наступного дня при обіді я з'явився на палубі. — Значить, вас не заарештували?

— За що мене арештовувати? — запитав я, не прочумавшись.

— Хіба ж ви не емігрант?

— А, звісно! — згадав я. — Я покаявся, і люди виявили гуманність. Взагалі так-сяк уладнав справу.

Вона недовірливо подивилася на мене. Потім нахмурилася:

— Ви, здається, дурите мене.

Я не встиг нічого заперечити, бо в цю мить підбіг якийсь матрос і сказав, щоб я негайно йшов у радіорубку. Я чекав, що з Центру вимагатимуть якихось додаткових подробиць. Але радіограма була зовсім іншого змісту. Одне слово, край мріям про червневе вилежування на узбережжі синього моря. Початок нової операції, повної невідомих величин, точніше, операції, яка складалася з самих невідомих. Одна тільки адреса, один пароль і єдина зустріч з кимось кожного понеділка, тільки в понеділок, точно о третій годині.

Того ж дня зразу по обіді я зійшов у Неаполі, не встигши пояснити Ліді, що майже не мав наміру кепкувати з неї.

І ось я перед початком операції. Невідомі величини зникли, але вщ того легше не стало, бо справа видається просто безнадійною. Власне, вже з самої радіограми я зрозумів, що робота буде складна. Не з тексту, в якому не було ані слова, а з того, що мене вводили в дію, навіть не дочекавшись, поки охолоне мотор, і не проінструктувавши належним чином.

Я помітив напис на порожній пластмасовій вазочці і тільки тоді збагнув, що десертом, який я так неуважливо з'їв, було не що інше, як знамените «джелаті[2] Мотта». В ту ж мить кельнер, який настирливо крутився поблизу, догідливо запитав:

— Може, кави?

Я ствердно кивнув, аби не засмучувати його.

— Велику чи малу?

— Велику, — одказав я з тією ж метою.

Він умить приніс каву й подався прислужувати до сусіднього столу, де група літніх англійок, обклавшись конвертами та кольоровими листівками, заглибилася в письмову роботу.

«Джелаті Мотта, — повторював я механічно, — джелаті Мотта», — думаючи зовсім про інше, а саме, що час вже на пенсію. То пусте, що мені немає й сорока. Наша професія