Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

Мюллер ще раз подивився на годинник — Рольф зараз уже мав спускатися вниз, Мюллер завжди вважав, що напрочуд точно відчуває час.

— Я ладен відповісти на ваше третє запитання, якщо воно стосується мене особисто, а не інтересів рейху й фюрера.

— Воно стосується особисто вас. Оці пальці мої люди знайшли на чемодані російської радистки. І на це запитання вам відповісти найважче.

— Чому? На це запитання мені якраз неважко відповісти: чемодан радистки я оглядав у кабінеті в Рольфа — він підтвердить.

— А він уже підтвердив це.

— В чому ж справа?

— Справа в тому, що відбитки ваших пальців зафіксували в районному відділенні гестапо ще до того, як чемодан потрапив до нас.

— Помилка виключена?

— Виключена.

— А випадковість?

— Можлива. Тільки доказова випадковість. Чому серед двадцяти мільйонів чемоданів, які знаходяться в берлінських квартирах, саме на тому, де російська радистка зберігала своє хазяйство, знайшли ваші пальці? Як це пояснити?

— Хм… хм… Пояснити це справді важко, майже неможливо. І я на вашому місці не повірив би жодному моєму поясненню… Я розумію вас, обергрупенфюрер. Я розумію вас…

— Мені дуже хотілося б одержати від вас доказову відповідь, Штірліц, даю вам слово честі, я ставлюсь до вас із симпатією.

— Я вірю.

— Зараз Рольф приведе сюди росіянку, і вона допоможе нам з'ясувати: я певен, де ви могли «наслідити» на чемодані.

— Росіянка? — знизав плечима Штірліц. — Яку я взяв у госпіталі? В мене абсолютна зорова пам'ять. Якби я зустрічав її раніше, я пам'ятав би обличчя. Ні, вона нам не допоможе…

— Вона допоможе нам, — заперечив Мюллер. — І допоможе нам… — він знову почав порпатися в нагрудній кишені, — ось що… З Берна…

І він показав його шифровку, яку Штірліц відправив з Плейшнером у Берн.

«А це вже — провал, — зрозумів Штірліц. — Це — крах. Я просто ідіот. Плейшнер або боягуз, або розтяпа, або провокатор».

— То ви подумайте, Штірліц. — Мюллер важко підвівся й повагом вийшов з камери.

Штірліц відчув порожнечу, коли двері камери тихо зачинились. Він переживав це почуття кілька разів. Йому здавалося, що він уже не стояв на ногах, і тіло здавалося Штірліцу чужим, нереальним, тоді як усі навколишні предмети робилися ще більш рельєфними, кутастими (він потім дивувався, як багато кутів він устигав знаходити в такі хвилини, і він утішався цією своєю дивовижною здатністю), а ще він точно розрізняв лінії дотику всяких кольорів і навіть відрізняв, у якому місці той чи інший колір стає поглинаючим, головним. Уперше це відчуття з'явилося в 1940 році в Токіо, пізньої осені, він тоді йшов з резидентом СД у німецькому посольстві по Маріноуті-ку, а біля будинку «Токіо банку» віч-на-віч зіткнувся з своїм давнім знайомим по Владивостоку — офіцером контррозвідки Воленькою Пімезовим. Той кинувся до нього з обіймами, помчав через дорогу (росіянин — всюди росіянин: до всього привчається, тільки дорогу переходить завжди, порушуючи правила руху; Штірліц потім по цьому впізнавав за кордоном одноплемінників), упустив з рук папку й закричав: — Максимчику, рідний!

У Владивостоці вони були на «ви», і смішно було подумати, що Пімезов коли-небудь зможе звернутися до нього — «Максимчику» замість поштивого «Максиме Максимовичу». Ця риса росіянина за кордоном — вважати одноплемінника товаришем, а знайомого, хай навіть випадкового, нерозлучним другом — теж була точно підмічена Штірліцом, і тому він з таким небажанням їздив у Париж, де було багато росіян, і в Стамбул, а їздити йому в обидва ці міста доводилося досить часто. Після зустрічі з Пімезовим — Штірліц точно зіграв презирливе здивування і відсторонив тоді від себе Волю бридливим жестом вказівного пальця, і той, ніби побитий, улесливо посміхаючись, відійшов, і Штірліц помітив, який у нього брудний комірець (чіткі кольори — білий, сірий і майже чорний на його комірці — він потім як експеримент відтворив на папері, повернувшись у готель, і готовий був посперечатися, що зробив це не гірше, ніж фотоапарат, — жаль тільки, ні з ким було посперечатися), — саме після цієї зустрічі в Токіо він став скаржитися лікарям, що в нього псується зір. Через півроку він уже носив димчасті окуляри — за порадою лікарів, які вважали, що в нього запалення слизової оболонки лівого ока через постійну перевтому. Він знав, що окуляри, особливо димчасті, змінюють людину іноді до невпізнанності, але зразу надівати окуляри після токійського інциденту було нерозумно, цьому передувала піврічна підготовка. При цьому, звичайно, радянська секретна служба в Токіо дуже уважно протягом того півроку спостерігала, чи не виявлятиме хтось із німців інтересу до Пімезова. Інтересу до нього не виявили: мабуть, офіцер СД не надав ніякого значення цьому занедбаному російському емігрантові в стоптаних черевиках і брудній сорочці як об'єкту, що заслуговує серйозної уваги.

Удруге таке ж відчуття порожнечі і власної нереальності він пережив у Мінську в сорок другому році. Він тоді був у почті Гіммлера і разом з рейхсфюрером брав участь в інспекційній поїздці по концтаборах радянських військовополонених. Російські полонені лежали на землі — живі поряд з мертвими. Це були кістяки, живі кістяки. Гіммлера тоді занудило, і обличчя його стало біле мов крейда. Штірліц ішов поряд з Гіммлером, і весь час йому хотілося вихопити свого «вальтера» й загнати обойму у веснянкувате обличчя цієї людини н пенсне, і тому, що ця спокуса була фізично такою можливою для виконання, Штірліц тоді весь похолов і відчув солодке блаженство. «А що буде потім? — запитав себе він. — Замість цієї тварюки посадять іншу і посилять особисту охорону. І все». Він тоді, перш ніж перебороти спокусу, відчув своє тіло легким і чужим. І, як диявольську ману, відганяв від себе фотографічно точне кольорове сприйняття обличчя Гіммлера. Веснянки в нього були розмито-жовті на щоках та біля скронь і виразно-коричневі коло лівого вуха, а на шиї — чорні, пухирчасті. Лише через рік він зміг уперше посміятися з цього свого повсякчасного видіння…

Штірліц примусив тіло спружинитись і, відчуваючи дрібне тремтіння м'язів, постояв хвилинку. Кров ударила йому в обличчя і в очах затіпалися гострі зелененькі молоточки.

«Отак, — сказав він подумки. — Треба відчувати себе всього, цілком, як кулак. Незважаючи на те що стіни тут пофарбовані трьома фарбами — сірою, синьою, білою».

І він засміявся. Він не примушував себе сміятися. Просто ці кляті кольори… Будь вони неладні. Слава богу, що Мюллер вийшов. Він зробив дурницю, що дав йому час на роздуми. Ніколи не можна давати часу на роздуми, коли вважаєш співрозмовника серйозним противником. Значить, Мюллер, у тебе самого