Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— Ліву руку покладіть на потилицю. Ні, ні, тільки пальці. А права має лежати вздовж черепа. Ось так. І починайте зразу ж масажувати голову. А очі заплющіть.

— Я заплющу очі, а ви мене гепнете по голові, як Холтоффа.

— Якщо ви запропонуєте мені зрадити батьківщину — я зроблю це. Обергрупенфюрер, ви непомітно глянули на годинник: він у вас відстає на сім хвилин. Я люблю відкриті ігри — із своїми принаймні.

Мюллер хмикнув:

— Я завжди шкодував, що ви працювали не в моєму апараті. Я вже давно зробив би вас своїм заступником.

— Я не погодився б.

— Чому?

— А ви ревнивий. Як любляча, вірна дружина. Це найстрашніша форма ревнощів. Так би мовити, тиранічна…

— Правильно. Можна, правда, ці тиранічні ревнощі назвати інакше: піклування про товаришів.

Мюллер знову подивився на годинник: тепер він зробив це не приховуючи. «А професіонал він першокласний, — відзначив Мюллер. — Він розуміє все не завдяки слову, а жесту й настрою. Молодець. Якщо він працював проти нас, я не беруся сказати, якої шкоди він завдав рейху».

— Гаразд, — сказав Мюллер. — Будемо відкрито. Зараз, дружище, одну хвилину…

Він підвівся й відчинив важкі двері. Незважаючи на свою броньовану масивність, вони відчинялися легко, одним пальцем. Він попросив охоронника, що ліниво чистив нігті сірником:

— Подзвоніть Шольцу, спитайте, які новини?

Мюллер сподівався, що за дві-три години Рольф примусив росіянку заговорити. Її привозять сюди — і очна ставка. Так — так, ні — ні. Перевірка факту — обов'язок контррозвідника. Партитуру допиту Штірліца він теж розіграв досить точно: як тільки Рольф припре до стіни росіянку, Мюллер викладає свої козирі, стежить за поведінкою Штірліца, а потім зводить віч-на-віч з «піаністкою».

— Зараз, — обернувся в камеру Мюллер. — Я тут жду одне повідомлення…

Штірліц знизав плечима:

— Навіщо потрібно було приводити мене сюди?

— Тут спокійніше. Якщо все кінчиться так, як хочу я, — ми повернемося разом, і всі знатимуть, що ми з вами робили діло в моєму відомстві.

— І мій шеф знатиме про це?

— Чиїх ревнощів ви боїтесь — його чи моїх?

— А як ви думаєте?

— Мені подобається, що ви йдете напролом.

Увійшов охоронник і сказав:

— Він просив передати, що там ніхто не відповідає.

Мюллер здивовано стулив губи, а потім подумав: «Мабуть, він подався сюди без дзвінка. Мій канал міг бути зайнятий, і він поїхав, щоб зекономити час. Чудово. Отже, через десять-п'ятнадцять хвилин Рольф привезе її сюди».

— Гаразд, — повторив Мюллер. — Як це в біблії: час збирати каміння й час кидати його.

— У вас було поганенько в школі з законом божим, — озвався Штірліц. — У книзі Єкклезіаст сказано: час розкидати каміння і час збирати каміння; час обнімати і час ухилятися від обіймів.

Мюллер спитав:

— Ви так добре вивчали біблію з вашим підопічним пастором?

— Я часто перечитував біблію. Щоб ворога перемагати, треба знати його ідеологію. Хіба не так? Учитися цього в бою — заздалегідь прирікати себе на поразку.

«Невже вони перехопили пастора за кордоном? Могли. Хоча, коли я повертався на станцію, я не зустрів жодної машини. Але вони могли проїхати поперед мене й сидіти на заставі. А зараз — за часом це збігається — під'їжджають до Берліна. Так. Значить, я зразу вимагаю очної ставки з моїм хазяїном. Тільки наступати. Ні в якому разі не оборонятися. А коли Мюллер спитає мене, де агент Клаус? Дома в столі має лежати лист. Аж надто явне алібі, але хто міг подумати, що події виведуть їх саме на пастора? Це ще треба довести з Клаусом. А час за мене».

Мюллер повільно витягував з нагрудної кишені голубий конверт. «Зрештою, я зробив своє діло, — все ще розмірковував Штірліц. — От дурний, він думає, що своєю повільністю загіпнотизує мене і я почну метушитися. Бог з ним. Пастор може заговорити, але це не так страшно. Головне, Плейшнер попередив наших про провал Кет і про те, що Вольф почав переговори. А може, починає їх. Наші повинні все далі організувати, якщо я провалюсь, — вони тепер розуміють, у якому напрямі дивитися. Мого шифру Мюллер не взнає — його ніхто не знає, крім мене й шефа. Вони шифру від мене не одержать — я в цьому впевнений».

— Ось, — сказав Мюллер, витягши з кишені три дактилоскопічні відбитки, — погляньте, яка цікава штука виходить. Ці пальчики, — пін підсунув Штірліцу перший знімок, — ми знайшли на тій склянці, й яку ви налили води й подали бідолашному, нерозумному, довірливому Холтоффу. Ці пальчики, — Мюллер викинув другий знімок, немовби козирну карту з колоди, — ми знайшли… де б ви думали… Га?

— Мої пальчики можна знайти в Голландії, — сказав Штірліц, — в Мадріді, в Токіо, в Анкарі.

— А ще де?

— Я можу пригадати, але на це треба годин п'ятнадцять, не менше, і ми пропустимо не тільки обід, а й вечерю…

— Нічого. Я готовий поголодувати. До речі, ваші йоги вважають голод найактивнішими ліками… Ну, пригадали?

— Якщо я заарештований і ви офіційно повідомите мене про це, — я відповідатиму на ваші запитання як заарештований. Коли я не заарештований, — я відповідати вам не буду.

— Не буду, — повторив Мюллер слова Штірліца в його ж інтонації. — Не буду.

Він поглянув на годинник: якби зайшов Рольф, він почав би з передавача, але Рольф затримувався, і Мюллер сказав:

— Будь ласка, постарайтеся стенографічно точно відтворити — бажано по хвилинах, — що ви робили після телефонної розмови з кімнати спецзв'язку, куди доступ категорично заборонено всім?!

«Він не відкрив третьої картки з пальцями, — подумав Штірліц. — Отже, він іще має дещо. Треба збити його з пантелику зараз, щоб він не був такий упевнений далі».

— Після того, як я зайшов до кімнати спецзв'язку — зв'язківців за халатність треба віддати до суду, вони залишили ключ у дверях і кинулися, мов зайці, в бомбосховище, — я зустрівся з партайгеносе Борманом. І пробув з ним понад дві години. Про що ми з ним розмовляли, я, звичайно, вам відповідати не стану.

— Не заривайтеся, Штірліц, не заривайтеся… Я все-таки старший від вас — і за званням, та й за віком теж.

«Він відповів мені так, натякнувши, що мене не заарештували, — промайнуло в голові Штірліца. — Виходить, у них немає доказів, але вони їх ждуть — і від мене також. Значить, у мене ще лишився шанс».

— Прошу пробачити, обергрупенфюрер.

— Отак воно краще. То про що ж ви розмовляли з Борманом? З партайгеносе Борманом?

— Я зможу відповісти на ваше запитання лише в його присутності — прошу зрозуміти мене правильно.

— Якби ви відповіли мені без нього, це,