Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Пум-м… пум-м… бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. Потім перерва, і знову: Бан… пум-м… Пауза. Бан… пум-м… пум-м. Пауза. Бан… пум-м. Пауза. Пум-м… бан… пум-м… пум-м.

Вода закипіла й, розхвилювавшися, стала виплескуватись; вогонь зашипів і заметався, оживлюючи корчі й дерева, що охоплювали табір, але ніхто не простягнув руку, щоб зняти казанок.

— Що це? — притискаючи коліна до тіла, прошепотіла Сатомі. — Це ті «дивні речі», про які попереджав Ґуннар?

(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)

Хлопці мовчали, втиснувши голови й несвідомо повернувши лиця на захід. Загадкові сигнали не припинялися.

Пум-м… ум-м… бан-н.

Бан-н.

Пум-м-м.

Бан… пум-м.

Бан… пум-м… ум-м.

Бан… пум-м.

Пум-м… бан… пум-м… ум-м.

— Схоже на церковні дзвони, — намагаючися не видавати страху, прохрипів Семен.

Було нелегко визначити природу звуків. Вони не були схожі ні на бій барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструментів (на кшталт гуцульських трембіт). Сьома віднайшов найкращу аналогію — церковні дзвони, хоча як для дзвонів звук видавався надто податливим і шовковистим. Та й звідки дзвонам узятися в Мадре-де-Діос?

— Може, якась тварина? — припустив Ґрем, коли звуки вляглися так само раптово, як і почались.

— Та ні, — заперечив українець.

Бумкання, безсумнівно, мало штучне походження. Інтенсивність звуків не опадала і не наростала. Вони увірвались у пітьму, не розширюючись, відразу, наче хтось увімкнув «Play» на величезному програвачі, а через три хвилини обірвались, наче на магнітофоні натиснули «Stop».

— Дикуни? — спитала Сатомі, обводячи поглядом хлопців і запитуючи себе, чи це їм не примарилось.

— Мабуть, яке-небудь плем’я, — нехотя погодився Левко, всоте з того часу, як зійшов з кам’яної кладки, згадуючи обличчя, яке бачив над Розколиною.

— Але ж вони далеко? Далеко, правда? — пробелькотіла дівчина.

Хлопець, щоб заспокоїти японку (й заразом самого себе…) кивнув.

Бумкання справді долинало звіддалік. Проблема полягала в тому, що прокочувалось воно на заході, якраз у тій стороні, куди Левко і К° збиралися прямувати.

LX

8 серпня четвірка мандрівників наполегливо пробивалася на південь. Хвилювання, що раніше шпигало лише Семена і Левка, відучора перекинулось на Ґрема і Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи, ламаючи голови над імовірним джерелом вечірніх «дзвонів». Стежку вони загубили (може, це й на краще, думав Левко), але, пам’ятаючи настанови з листа Ґуннара, не звертали з південного напрямку, сподіваючись рано чи пізно вийти на меншу дорогу.

Щогодини робили п’ятихвилинний привал, під час якого Левко запускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють по сельві.

Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на підходах до Розколини, але й легким для просування його назвати не можна було. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило — півтора, але при цьому страшенно виснажувались.

У другій половині дня хлопці змінили напрям руху з південного на південь-південь-захід, побоюючися, що, втративши прорубану стежку, можуть пропустити початок другої кам’яниці.

Українець повсякчас озирався, несвідомо очікуючи появи переслідувачів (дикунів?.. перуанців?.. привидів?..). Сьома прискіпливо, але так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, видивлявся сліди людської присутності, проте безрезультатно. Прогонисті дерева (чиї крони ховали сонце), епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки — тропічний ліс виглядав таким, як завжди.

Під час однієї з передишок Левко натрапив на струмок, біля якого хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вмилась чимось чистішим за суміш власного поту і протимоскітної рідини, щоправда, лише для того, щоб за хвилину знову обляпати себе репелентом.

За чверть до четвертої група наштовхнулась на південний тракт — чи то пак на те, що від нього лишилося. Ґрем, який після обіду марширував на чолі загону (з єдиної причини — похизуватися перед Сатомі), спіткнувся об схований під листям валун і полетів сторчака, ледь не розбивши голову об інший камінь, що причаївся за метр від першого. Підводячись, американець розгріб шар зіпрілої листви і натрапив на брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Може, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежала ще одна. У тих місцях, де камені дотикались, контури цілковито збігалися. Вони були як два великі шматки тривимірної головоломки і могли мати лише штучне походження.

— Не вбився, янкі? — підсміюючись, ляпнув Левко. — Це тобі не Мілленіум-парк[100] у Чикаго.

— Подивіться, — спираючись на витягнуті руки, промовив мулат.

Сьома визирнув з-за спини Ґрема.

— Що там? — спитав українець.

— Камені. — Семен опустився на коліна і взявся гарячково розгрібати листя.

Очі Левка заблищали, коли він побачив брили.

— Оброблені. Але чому лише два?

Одночасно з Семеном вони подивилися спершу на схід, потім — на захід. Це справді між деревами вгадується просіка чи їм лише здається? І на сході, й на заході стіною стояли зарослі, а проте вони були іншими, не такими, через які вони йшли. Придивившись, Левко зрозумів відмінність: ліворуч і праворуч від того місця, де перечепився Ґрем, росли лише кущі і трави, там не було дерев зі стовбурами, які не можна було б охопити однією долонею. Щось не давало їм рости.

— Привал, — скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі палали, як і у Левка. — Ти давай туди. — Кинувши погляд на українця, показав на захід. Лео кивнув. — Я піду на схід.

Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав:

— Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!

Ломлячись крізь високу траву, як слони на водопій, Семен, Ґрем і Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками по землі. Біля його колін починалась кам’яна кладка, сформована з нерівних, але добре припасованих каменів площею не більше за пів квадратних метра, зі старанно вирівняною верхньою кромкою. Брил було багато, складене з них полотно стікало на захід, де-не-де цілковито зникаючи під землею.

— Яка ж вона стара, — оглядаючи дорогу, відзначив Семен.

У тих місцях, де тракт не засипало землею, окремих брил не вистачало, з дірок, наче з клумб на тротуарах, витикалися деревця.

— Прикинь, ми майже прогавили її, — схвильовано сказав Левко.

Південна кам’яниця справді виглядала значно давнішою за північний тракт, подекуди вона була цілковито зруйнована (напрямок позначали кілька розкиданих на значних віддалях самотніх брил). Мандрівникам пощастило, що Ґрем спіткнувся, інакше вони могли пройти крізь розтрощену ділянку, не зауваживши тракт і продовживши заглиблюватись у джунглі.

Знайдений шлях підняв настрій і розвіяв невеселі думки. Запекло обговорюючи,