Максим Іванович Кідрук - Твердиня

що було б, якби вони проминули кам’яницю, і наскільки далеко зайшли б, мандрівники швидко просувались на захід. Час від часу дорога «провалювалась», іноді цілих п’ятдесят метрів від неї не було й сліду. Доводилося ходити зиґзаґами, поволі просуваючись уперед, поки хтось не натрапляв на «обірваний» край тракту, і загін продовжував простувати прямо.

Протягом години хлопці й дівчина просунулись на два кілометри, після чого дорога зникла. Вони петляли, вишукуючи продовження, Левко не вимикав GPS, слідкуючи, щоб не відхилятись від західного напрямку, але камені щезли. Перед ними простягався незайманий тропічний ліс.

— Ґуннар писав, що друга дорога сягає глибше в нетрі, — нагадала Сатомі.

— Мабуть, так і є, — підтакнув українець, — але сьогодні ми про це не дізнаємося. — Простір під кронами насочувався темрявою.

— Стаємо табором? — Сьома роззирнувся, шукаючи місце для наметів.

— Давай, — згодився Левко.

За півгодини (попри те що над верхніми ярусами тільки починався вечір) у нижній частині нетрищ настала ніч. Друзі цього не бачили, але зорі поволі затягувала плівка з хмар.

Наминаючи сушене м’ясо і запиваючи його чаєм, вони гомоніли, згадуючи насичений подіями день. У казанку доварювалась вівсянка, більшу частину якої залишать на сніданок. Сатомі демонструвала хлопцям відзняті протягом дня фотографії: Ґрем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить по кущах у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потічку посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій у всіх був піднесений: Левко, тихо мліючи, разів п’ять ловив погляди Сатомі (відмовляючись помічати, що Ґрем разів двадцять торкався до неї й один раз непомітно вщипнув за те місце, за яке так приємно скубати дівчат), думаючи про те, щоб відважитися і нарешті розповісти їй про свої почуття, Сьома взявся розказувати непристойні анекдоти, від яких іноді червонів навіть Левко, — прагматична натура росіянина досягла найвищого ступеня розслаблення й одухотвореності. Друзі веселились, беззлобно кепкували один з одного, аж поки…

…поки не зазвучали дзвони.

Пум-м… ум-м… бан-н.

Бан-н.

Пум-м-м.

Бан… пум-м.

Бан… пум-м… ум-м.

Бан… пум-м.

Пум-м… бан… пум-м… ум-м.

Цього разу бумкало ближче. Точно по їхньому курсу.

LXI

Мине час, та ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким прекрасним, з прийнятною їжею і практично без москітів, вони більше не сміялись.

І майже не бачили сонця.

LXII

9 серпня 2012 року, 07:37 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Усе почалося з туману.

О 7:37 Левко розплющив очі і ще цілу хвилину думав, що спить. Він нічого не бачив. Нічого.

Точніше, не так. Не нічого. Довкола розстелилась молочно-сіра ізотропна порожнеча.

І ще — було важко дихати, наче в горло запхали мокру ганчірку.

Місце, яке вчора обрали для нічлігу, дивом оминали основні ударні дивізії москітів, через що хлопець ліг біля вогнища, для перестраховки вимастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимоскітною рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець викрутив голову й зиркнув у напрямі, де стояли намети (де вчора ввечері стояли намети, подумки виправився він), і не побачив нічого, крім однорідної побляклої сірості. Щось подібне відчуває метелик шовкопряда, прокидаючись у герметично запакованій лялечці.

Левко перевернувся на спину, підняв руку і… не побачив руки.

«Сплю», — вирішив хлопець. Інакше ніяк.

А тоді він опустив руку і суттєво здивувався, побачивши долоню за п’ять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не справився з керуванням» і заїхав вказівним пальцем просто в праве око.

Від несподіванки він тихо зойкнув:

— Ой.

Око засльозилось.

«По ходу, не сплю…» — Гілочки, що продавлювали каремат і встромлялись у спину, підтверджували, що останнє припущення було ближчим до істини.

Левко підніс долоню до носа і почав повільно віддаляти її, спостерігаючи, як пальці розчиняються у білому просторі. На відстані тридцяти сантиметрів від очей він бачив лише край передпліччя.

«Туман», — нарешті дійшло до українця.

Хоча слово «туман» не зовсім точно описувало погодні умови того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.

Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, захрустіло. Хтось обережно крокував у напрямку багаття. Левко повернув голову й завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хлопець помітив ногу за півсекунди до того, як вона надавила йому на живіт.

— А-а’ррр! — загарчав він.

— Ай! — То була Сатомі. — Лео, це ти?

— Ні, це колода, що вночі відпала від дерева і зараз не хоче, щоб ти на неї ставала.

— Вибач. — Дівчина забрала ногу і присіла коло Левка. — Ти щось бачиш?

— Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, нє?

— Це такий туман?

— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, — це повний триндець.

Сатомі пирхнула, але Левко відчув, як у грудях підіймається тепла хвиля паніки. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока висітиме тиждень… два тижні… чи місяць. У них скінчаться припаси, і при цьому вони не віддаляться від табору далі ніж на сотню кроків. Глитнувши слину, хлопець подавив хвилю в зародку.

— Де ми? — З намету виборсався Ґрем.

— Там, де були вчора ввечері, — голосно відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаваним відлунням.

— Це ти, Лео? — Відчувалося, що мулат насторожився.

— Так.

— А що з голосом?

— Це все туман.

Сьома навпомацки (ледь не навкарачки) пробирався до згаслого вогнища.

— Прив’язуйте себе до наметних кілків, коли йдете в туалет, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не крик Сатомі, я б уже шурував у протилежному від табору напрямі.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.

— Навряд, — Левко вибрався на землю і навпомацки скручував спальник.

— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос надходив уже з іншого боку табору.

— Чувак, ти куди знову забрів? — повернув голову українець.

— Твою маму… — вилаявся Сьома і поповз назад.

— Що будемо робити? — поцікавився Ґрем, попередньо ледь не поваливши Сатомі.

— Можна зіграти в квача, — саркастично промовив Левко. — Буде весело.

LXIII

Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чекаючи, поки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву