Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— Думаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роздивляючися приклеєний стрічкою пакунок.

— Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний край злітної смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття і розпинали намети, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить відразу.

Тепер знизав плечима Левко. Не вірилося. Напис «READ THIS» здавався надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівнявшися з краєм крила.

Росіянин сховав ручку в кишеню і накинув на плечі рюкзак.

— А тепер можна й по дрова.

LIX

Наступного дня (а то був вівторок, 7 серпня) хлопці й дівчина вирушили в дорогу до світання. До обіду вони досягли кліфу Голова Папуги і вивантажили спорядження на берег.

Левко дуже поспішав, поводячись так, наче від швидкості руху залежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує) з дня на день могла провалитися крізь землю.

Перед тим як заглиблюватись у ліси, українець наполіг на тому, щоб зробити привал. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працювати в режимі генератора. Пального було більш ніж достатньо на зворотну дорогу, тому хлопці лишили двигун ввімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Особливу увагу Левко приділив GPS-навігатору «Garmin GPSmap 78s», сподіваючися, що цього разу він пропрацює довше.

Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, після чого замаскували човен у прибережних заростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.

Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й ліани були свіжими, неміцними і не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Ґрем і Сатомі вийшли до Аппер-Вінкер-Лейк, верхнього озера. Шлях, на який під час першої спроби змарнували майже день, цього разу зайняв не більше двох годин. За годину вони дісталися Лоуер-Вінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, вийшли на велику кам’яну дорогу. По тракту можна було рухатися швидше, але, пройшовши кілометр із лишком, Сьома й Лео вирішили збавити темп, щоб не проґавити бокову стежину.

Коли перевалило за п’яту і під кронами почали згущуватися тіні, Семен запропонував припинити пошуки й вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві тропічного лісу вони точно проморгають путівець.

— Може, ми вже його прогледіли, — пробурчав Ґрем.

Таке також могло бути. Той факт, що хлопці легко помітили стежку минулого разу, не означав, що вони так само просто виявлять її вдруге, адже тоді натрапили на неї ненароком, рухаючись із заходу на схід, від Розколини Черепів, а не зі сходу на захід, як зараз (та сама місцевість із різних напрямків виглядає по-різному).

Українець, який чимчикував першим, спинився, розвернувся і, тримаючися за шлейки наплічника, зиркнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від пляшки, схованої в рюкзаку, смикнув головою, мовчазно запрошуючи Левка говорити. Левко зробив кілька глибоких вдихів і нарешті сказав (російською):

— Чувак, може, ну його на фіг? — У голові роїлися думки про те, що казав Семен про стежку…

(…де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?)

…а також про гільзи, запломбовані зуби і таємничого чоловіка, який, цілком можливо, саме в цей момент стежить за ними крізь приціл автомата Калашникова. А тоді хлопець зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розкрити рота, рука Левка піднялась, а з губ злетіло схвильоване:

— Он вона…

Семен, Ґрем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. У переплетінні тонких стовбурів і гілок проступало втиснення, за яким чорніла порожнеча. Прохід був невеликим, людина могла йти по ньому, злегка пригнувшись і нахиливши голову. Це чимось нагадувало коридор у підводному човні.

Сьома переступив з ноги на ногу:

— То як: стаємо на ніч чи йдемо подивимося, що там?

Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, але Левко, пройшовши повз товаришів, пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти — побоюючися залишатись на мощеному тракті. Після того як зустрівся очима з тим, хто стежив за ними у Розколині Черепів, Левко не мав бажання ночувати на дорозі чи поряд із нею. Це було все одно що розкласти намет посеред шестисмугової автостради.

Ґрем пробурмотав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився і шаснув слідом за Левком. Третьою прилаштувалась Сатомі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу, що вела до Розколини Черепів, потупав за японкою. Потривожені рухом, у повітря здійнялись ескадрильї москітів. Через кілька метрів хлопці й дівчина мусили спинятись і оббризкуватись репелентом, та навіть після цього знавісніла мошва пхалася в очі, вуха, ніс і рот.

Стежина була занедбаною. Подекуди вони ставали на коліна і повзли, у деяких місцях доводилося застосовувати мачете. Протягом тридцяти хвилин друзі віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — не набагато далі, ніж якби дерлися навпростець крізь нетрі, — і Левко вирішив ставати табором. Через сотню метрів вони надибали вільну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і стали облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, та ліпшого ніхто не шукав — на першій стоянці після відходу від Ріо-де-дас-П’єдрас і води, і їжі було достатньо.

Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем возився з наметами. Левко, чекаючи, поки Семен притягне сухих гілок, ввімкнув GPS-навігатор (сигнал надзвичайно слабкий) і зафіксував їхнє місцезнаходження.

Невдовзі стало геть темно.

За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, і в казанку закипав чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вогню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоб пустити дим і розігнати комарів. Дим пішов, але москіти вирішили не здаватися. Гостре дзижчання виїдало мізки. Під листям копошилися сотні інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула, струсивши з руки десятисантиметрову стоніжку.

І знову встановилася мовчанка.

Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, наче їх обмастили солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимоскітної речовини. Усім — і Левку, й Семену, і Ґрему, і Сатомі — було бридко, вогко й гірко від міркувань про те, що вони тут роблять. Їсти не хотілося. Втома схиляла до сну, та від усвідомлення, що доведеться сунутися в спальники з липкими як чортзна-що руками й лицями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ставало геть кепсько.

Четверо друзів, як це часто буває, думали, що гірше вже бути не може, поки не почули бумкання. Звуки надійшли із заходу. Розмірені й важкі, вони прилинули з темряви, крижаною дрожжю пробравши кістки і залоскотавши