Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточкою (сраний інтелігент, механічно зауважив Лео) обличчя.

— Ух ти, — лаконічно виразив здивування українець. — Що це?

— Ти не здогадуєшся?

На початок просіки видерся Ґрем, за ним — Сатомі.

— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розчищену ділянку.

— Тобі пора на шоу «Розумник», — підколов Ґрем, роззираючись. — Он літак.

Під деревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувшись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і пофарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смугу.

— Ти навмисно йшов сюди, правда? — спитав Левко.

— Так.

— Гадаєш, тут є люди? — Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.

— Тоді що ми тут робимо?

— Тут бувають люди, — скоса зиркнувши на Ґрема і Сатомі, Сьома різко перейшов на російську: — Если вдруг мои запломбированные в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех, что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной… с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это произошло напрасно. Понимаешь? — Семен помарширував уперед, розсовуючи траву руками. — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця, повернувшися до англійської. — А ми з Лео назбираємо дров на багаття.

LVIII

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він ще міг літати, але те, що його довго не піднімали в повітря, не викликало сумнівів: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах «підтікали» іржею.

Левко обійшов «Cessn’у», обдивившись із усіх боків, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.

Закінчивши, росіянин простягнув товаришу листок.

— На, читай.

Українець став спиною до сонця і поринув у текст, виведений акуратними, ледь не друкованими буквами.

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Нас четверо, ми маємо карту і вичерпні інструкції, як дістатися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Такуатіману.

Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли і де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: існує ймовірність, що наша експедиція з причин, які від нас не залежать, може не повернутися з Мадре-де-Діос.

Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відлітає з аеропорту Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня 2012-го ми пропливатимемо повз цю злітну смугу, вертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і — якщо все буде гаразд — заберемо записку.

А тому:

а) якщо ви читаєте це послання і 18 серпня 2012-го не настало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;

б) якщо ви натрапили на це послання після 18 серпня 2012-го, значить, з нами скоїлося лихо і ми не повернулися, відтак ми люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їх громадян у тропічному лісі.

Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мадре-де-Діос, ми лишаємо вказівки, де нас шукати:

• від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11°42´47˝ пд. ш. 70°22´58˝ зх. д., де завертаємо у праву (наскільки нам відомо, безіменну) притоку;

• просуваємось угору за течією приблизно на 30 км до своєрідної скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо човен і вирушаємо крізь джунглі на південь;

• південніше від бескиду Голова Папуги розташовуються два малі озера, відповідно на відстані 5 та 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завернути і далі рухатись виключно на захід, сподіваючися дістатись мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.

Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.

Сімеон Б.

Левко Б.

Ґрем К.

Сатомі Х.

06/08/12

Хмурячись, Левко віддав аркуш Семену.

— Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.

Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас надто кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це турбувало українця.

— Ти справді думаєш, що це потрібно? — Він почувався як людина, що потрималася за хрест над власною могилою. — Ми наче як самі накликаємо біду.

Сьома знизав плечима:

— Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, по дорозі назад ми заберемо його, посміємось самі над собою і спалимо. Проте я хочу перестрахуватися.

— Чому ти не зазначив прізвища?

— Нам невідомо, що за суб’єкти тут вештаються, Лео. Я подумав, якщо ми реально вступимо в якесь гівно і хтось знайде цей лист, працівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе буде гаразд, я не хочу, щоб хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.

— Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принаймні одна з них точно існує.

Сьома поклав листок перед собою, дістав іще один і почав перекладати повідомлення іспанською. Відірвавшися, пояснив:

— Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить за нами в джунглі, навіть якщо повірить у те, що я написав. Це дорого і небезпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що за нами пошлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орієнтири, які легко помітити з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Вінкер-Лейк, Аппер-Вінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо далеко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, і тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.

Росіянин говорив так, наче точно знав, що лист віднайдуть, тобто що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левкові, хлопець іще більше насупився.

Сьома завершив переклад, згорнув обидва листки вчетверо, збоку написав жирними друкованими літерами «READ THIS»[99], по тому вклав аркуші в целофановий пакет і скотчем приклеїв до останньої шибки на правому борті літака. На запиленому темному тлі складений учетверо папірець відразу кидався в очі… якщо стояти поряд