Максим Іванович Кідрук - Твердиня

вперла руки в боки. — Та що з вами таке? Ви хочете до Паїтіті чи ні?

Левко з Семеном вдруге перезирнулися. Хороше запитання.

Не чекаючи відповіді, Сатомі правила далі:

— Щоб ви не терзалися, зробимо так: після повернення продамо човен, якщо він стане дешевше, різницю розділимо порівну, сумніваюся, що там вийде більше тридцяти баксів на людину. Згода?

— А якщо не продамо? — блиснув очима Левко.

Японка відмахнулась:

— Значить, затопимо під Пуерто-Мальдонадо в пам’ять про нашу велику подорож.

Вона по черзі обняла Сьому й Левка, поцілувала обох у щоки і діловито закрокувала до хатини. Українець вставив до рота підсохлу зубну щітку, пожував ворсинки, насторожено глипнув на Сьому і попрямував слідом за дівчиною — збиратися.

— А де Тор? — спитав Семен у Ґрема.

— Має приїхати в обід. Він допоміг нам учора скупитися, порекомендував непогану нічліжку, а потім напився до чортиків у барі. Гроші за вас двох ми йому залишили, можеш не перейматися.

— Добре, дякую.

— Допомогти з речами?

— Не треба. Будь у човні, ми самі впораємося. — Росіянин розвернувся, але, ступивши два кроки, обернувся назад і спитав: — А що конкретно сказав Атаучі?

Американець зморщив лоба, пригадуючи:

— Насамперед він злякався, і то дуже сильно, наче побачив мерців. Руки тремтіли так, що втримати нічого не міг. Він реально не міг повірити, що ми повернулися. Коли я сказав, що ми вирішили вдруге полізти в нетрі і нам потрібні його послуги, Атаучі замотав головою і сказав: «Не піду».

— І все?

— Не все… Потім він зробив отак, — Ґрем постукав пальцем по скроні, — сказавши, що ті місця, куди ми йдемо, кишать демонами, які роблять дивні речі з людськими головами. І вдруге вони нас не випустять.

Мадре-де-Діос. Друге наближення

LVII

6 серпня 2012 року, 15:51 (UTC – 5) Річка Такуатіману 176 км вгору за течією від Пуерто-Мальдонадо

— Що шукаєш? — надриваючи горлянку, поцікавився Лео.

Останні півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на правому березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то з GPS-навігатором, то з припасеною ще у Стокгольмі і до цього часу геть розлізлою картою.

Росіянин відповів, але Левко не розібрав ні слова. Після семи з лишком годин поряд із «Tohatsu», який працював майже безперервно, вони всі нівроку так оглухли.

Левко і Сьома сиділи на носі човна, Ґрем кермував, а Сатомі, розіславши на пласкому днищі спальник, вклала голову на задню лаву й куняла.

— Шукаєш де заночувати? — Українець підсунувся ближче, щоб краще чути Семена. — Ще рано.

Сьома зиркнув на товариша.

— Хочеш до смеркання дістатись Голови? — Хлопці підрізали важковимовне Parrot’s Head Cliff до «Голова Папуги» чи вже зовсім короткої версії — «Голова».

Українець, опустивши долоню в потік води за бортом, смикнув плечима.

— Не вийде, — заперечив Сьома, — у темряві проскочимо притоку.

Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, але його потужності (п’ятнадцять кінських сил) вистачало, щоб розігнати човен максимум до 20 км/год. При такій швидкості вони в кращому разі допливуть до Голови о першій ночі (і це за умови, що їм на голову впадуть прилади нічного бачення).

— Та все одно рано, — подивився на годинник Левко.

Притримуючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт (дощ ущух іще до полудня), Семен перебрався на корму.

— Давай я покерую, — запропонував Ґремові.

Перші три години американець кайфував від руління «BRIG’ом». За останню годину він тричі замислювався над тим, чи не виштовхати мотор за борт. Шум кислотою роз’їв вуха, вібрація, передаючися через руку на плече, розтрусила нутрощі. Мулат із радістю погодився на пропозицію Семена.

Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням (у всіх моделях навісних моторів «Tohatsu» лише три передачі: вперед, нейтраль і реверс) і зменшив газ, одночасно спрямовуючи човен ліворуч — до правого берега річки.

«BRIG» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності — дерев, кущів, повзучих рослин, — що нависала над каламутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома спиняв мотор і, притримуючи ручку коліном, продивлявся їх у бінокль. Левко остаточно впевнився, що його приятель щось вишукує.

О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.

— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен обкутував власні дії сакральною таємничістю, напускав на себе поважнючого вигляду і нікому нічого не пояснював — поки не настане час. Але не спитати не міг.

— Стаємо на ночівлю, — незворушно розтовкмачив Семен.

— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — поцікавився Лео.

— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо, — наче й не чув товариша.

— Чувак, ти оглух? Ми тринькаємо час. — Сонце не пройшло й половини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмотаємо ще півсотні кілометрів, перед тим як ти перестанеш розрізняти, де вода, а де земля, і, я впевнений, знайдемо місце, краще за це.

Перед носом моторного човна росло хаотичне переплетіння гілок і рослин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими і кволими, а насправді без мачете їх було не розірвати.

Сьома міг пояснити причини свого рішення, але вирішив зіграти нечесно:

— Давайте проголосуємо. Хто за те, щоб знайти чистину, поїсти і полежати?

Дві руки в центральній частині човна метнулися вгору. Левко скрипнув зубами. Сьома переможно посміхнувся:

— Навіть якщо я утримаюсь, ми стаємо на нічліг, брате.

Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості і прив’язали його там. По тому, орудуючи мачете, стали розчищати дорогу до берега.

Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під ногами все ще хлюпала вода, Ґрем спинився, витер піт рукою і сказав:

— Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубувався у прибережні зарості.

— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна причалити до берега.

Раптово Сьома зник, наче провалився під воду.

— Се’ем? — насторожено покликав американець.

— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. — Його наче… джунглі наче проковтнули його… Сьо-о-ома!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

— Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспішили до того місця, де востаннє