Максим Іванович Кідрук - Твердиня

— І?

— Я знайшов їх у траві обабіч кам’яної кладки неподалік Розколини Черепів. — Про побачену людину українець вирішив поки що змовчати. — Там були ще. Багато.

— А, — якось розчаровано видав Сьома, взяв одну з гільз і покрутив її, короткозоро щурячись.

— Що думаєш? — по-змовницьки притишивши голос, мовив Левко.

Росіянин потішно нахмурився:

— Ти зіпсував мій сюрприз.

— Який іще сюрприз?

— З біса великий сюрприз, Лео.

Сьома нахилився, підтягнув до крісла наплічник і витяг із кишені шовковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у ньому були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо два десятки людських зубів.

— Що за? — Від несподіванки Левко схопився руками за бильця і відринув від друга. Очі покруглішали. — Бляха-муха, Сьома, це те, що я думаю?

— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав не зуби, а фішки для гри в нарди.

— Розтуди твою маму, ти забрав з собою зуби з Розколини Черепів?!!

— Як бачиш, не всі, але — так, це зуби зі Skull’s Crevice.

Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього зуба.

— Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? Їх в Омську замість перлів носять, так?

— Це не сувеніри, Лео. Візьми їх і роздивись.

— Пішов на хер, чувак! Ти хворий!

— Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.

Пересиливши відразу, Левко згріб кілька зубів на долоню і… отетерів.

— Ну що, побачив? — зронив росіянин.

— Пломби… — прошепотів Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.

— Насмілюсь зауважити, Лео, сучасні пломби. — Росіянин забрав лише запломбовані зуби.

— І що це означає, чувак? — Задерев’янілий язик насилу проштовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, а й ті, хто його… населяє?»

— Я не знаю, Лео… — Сьома відкинувся на спинку крісла і виставив худі ноги. — Не знаю… — Насичена вогкістю атмосфера відмовлялася сушити шкіру — краплини вологи досі блищали на його грудях і руках.

Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерховому котеджі посеред здичілих джунглів, за тридцять кілометрів від найближчого житла, без жодного транспортного засобу, який міг би їх до цього житла доставити. А ще він подумав, що коли Сьома надумає повторити своє найперше запитання, те, з якого почалася розмова, — чи справді він хоче знов попертись у Мадре-де-Діос? — відповідь цього разу буде іншою.

Проте Сьома нічого не сказав.

LVI

6 серпня 2012 року, 08:57 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса

Хлопці одночасно почули наближення моторки і вибігли на причал (Левко з зубною щіткою за щокою і рушником, що після джунглів нагадував ганчірку для підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний). Проржавіла плоскодонка стояла на місці — розкотисте гудіння надходило з півдня. Якийсь човен (судячи з сили звуку, на максимальній швидкості) плив до хатини Тора.

Погода була кепською: накрапав дощ, розмазані хмари затягували небо, правда, спека не дошкуляла.

Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, і хлопці від здивування пороззявляли роти (українець ледь не впустив щітку в річку). Вони очікували побачити що завгодно, але тільки не Ґрема й Сатомі на темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів метало-пластиковими веслами і підвісним мотором. Сатомі сиділа на передній лавці і махала друзям руками, Ґрем тримав праву руку на ручці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.

Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чути, Сатомі гукнула:

— Чого стоїте, лежебоки? Тягніть на причал манатки, через три хвилини вирушаємо! — І голосно розсміялась.

За хвилину тупий ніс надувного човна м’яко ткнувся в одну з опор причалу.

— Що це таке? — синхронно спитали Лео і Сьома.

Японка аж сяяла:

— Це надувний човен «BRIG B310» із підвісним мотором «Tohatsu».

Ґрем також щасливо всміхався.

— Де ви його взяли? — Левко вражено водив очима по плавучому засобу. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.

— Та-а-ак! — задоволено проворкотала Сатомі, а тоді, задерши носик, випалила: — Я його купила.

— Купила? — вирячився Сьома.

— На дідька? — спохмурнів Левко.

— Атаучі відмовився везти нас.

— Навідріз, — підтакнув американець.

Левко з Семеном перезирнулись.

— Довелося на ходу вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншого човняра з оцим. — Дівчина провела долонею по тугому прогумованому боку. — Але бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися вище від Проґресо, повівся, як Атаучі: ледь не знепритомнів і дав задній хід. Ми з Ґремом старались, як могли, згвинтили ціну до небес, але мачігуенга відмовлявся. Тоді я запропонувала продати човен разом з мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодився. — Японка вкотре показала зубки. — У мене не було вибору. — А очі так і промовляли: «А ви ще сумнівалися, чи брати мене. Що б ви зараз робили, розумники?»

Лео і Сьома виглядали сконфуженими.

— Скільки тобі обійшлося… — Сьома оглянув човен, зауваживши дві засмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, спальники і кілька пакунків із покупками, — …оце все щастя?

— Ну, новий човен коштує тисячу двісті баксів, я дивилась в Інтернеті, додайте ще десь п’ятсот на підвісний мотор і сто на каністри… — Дівчина витримала паузу і доказала: — А я взяла все за тисячу! — Вона дзвінко засміялася. — Вигребли всю готівку в «Banco de la Nacion».

Левко присвиснув. Поміж них існувала домовленість: усі неособисті витрати діляться порівну. Оскільки їх тепер стало четверо, кожному доведеться викласти двісті п’ятдесят доларів за останнє придбання (це ще не беручи до уваги грошей за взуття, спальники та інше спорядження), що катастрофічно перекошує бюджет поїздки. Особливо для Левка. У нього цих зайвих двох з половиною сотень просто не було.

— Це було… е… трохи необдумано, — потупившися, сказав українець.

Сатомі вискочила на причал.

— По-перше, дозволь спитати, чи ти бачиш інший вихід із ситуації? Не думаю. — Дівчина пальцями стерла рештки зубної пасти з нижньої губи українця. — А по-друге, не переймайся, Лео. Це мій вам подарунок.

— Так не можна, — забуркотів Семен. — Це великі гроші.

— Вони все одно не мої, а батькові. — Вона нахмурилась і