Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

худе знесилене обличчя. Здається, що вона жива. Бо голова раз по раз підстрибує, потрапляючи на камінчик чи горбочок, і, здається, небіжчиця підтакує парубкам. Чоловіки не надто переймаються, досить активно спілкуються між собою на сторонні теми. Проходять повз дочок Стецюка. Чути уривки їхніх фраз.

— …як довбану ногою.

— Забив?

— Та ні.

— Не спец ти ше.

На покійниці задирається спідниця — а під спідницею нічого. Дивитись неприємно, але Наталя дивиться. Закинуті за голову руки небіжчиці схожі на прути.

— А що, як і нас із тобою так потягнуть? — питає перелякано Оксана.

— Не потягнуть! — підкарбовує Наталя, а дядько поряд філософськи посміхається.

— Ви ще не бачили, що в місті робиться. Але ж побачите. Аби лиш той клятий скотовоз швидше приїздив.

— А ви не знаєте, коли він приїде? — скоромовкою запитала в дядька маленька присадкувата жіночка, яка при більш прискіпливому погляді виявилась не жіночкою, а дитиною. Її виснажене обличчя здавалось набагато старішим, ніж воно було насправді.

— Зараз десь і приїде. Завжди після одеського невдовзі приїздить. Ач, сьогодні лиш одну забрали. А минулого разу то кількох відволокли. І все чоловіків. Це ж значить, поки поїзда того окаянного чекали, то люди й окочурились.

Увагу дядечка перебрала «жіночка», і вони заторохкотіли одне з одним, переповідаючи різні жахливі історії.

— Не слухай! — наказала Наталя молодшій сестрі й ближче притулилась до неї. — Скоро поїдемо. У місті все буде добре.

Сказала, а сама замріялась, аж поки до перону повільно, як вгодована корова після пасовиська, заповз товарний потяг. Вагони були зовсім не схожі на ті, що півгодини тому промайнули повз станцію, до них не вибігав захеканий начальник у повній екіпіровці й з прапорцем у руках, не віддавав честь і не махав запопадливо рукою. Люди зі своїми пожитками вже юрмились близенько до колії, аж декого чіпляв той дерев’яний вуж і тяг за собою. Селяни бігли за потягом, на ходу хапались за ноги тих, хто вже сидів на підлозі відкритих вагонів та метеляв кінцівками. Хтось подавав руку, хтось штовхав ногою причепу. На пероні зчинився ґвалт, бо комусь здалось, що потяг не спиниться зовсім, а отак прокотиться й за мить набере швидкість, і тільки його й бачили. Рядами пасажирів прокотився нервовий шум, хтось гукнув: «Ганю, застрибуй», і замість котроїсь Гані застрибувати, кидаючи попереду себе мішки та клунки, почали всі. Люд давив одне одного, розштовхував, падав на землю, біг по таких, як сам, кричав, широко відкриваючи очі, ніс за собою Наталю та Оксану. Людський потік вніс дівчат в один із вагонів, і поїзд саме в цей час заскреготів гальмами, сіпнувся, аж в товарняку зробилось вільніше від того, що люди втрамбувались. Для годиться постояв не більше хвилини й так само повільно виїхав зі станції.

— По дорозі ше будуть заскакувати… як кому сили вистачить, — розповідалось у дальньому кутку вагона. — Та куди ти, Валеріяне, лізеш?

Білобровий Валеріан, хлопчина років п’ятнадцяти, пропихався ближче до відчинених дверей. Він не звертав уваги на репліки жінки, яка щойно ділилась знаннями, що невдовзі хтось буде намагатись застрибнути до вагона.

— Ось це я розумію, ось це дєло, — голосно й дещо бравурно озвався Валеріан. — Оце дєло! Мамо, бачте, скіко люду хоче в місті жити. А ви усе — ні та ні. Індустріалізація, мамо, це вам не гімно якесь. Якби гімно, то й не їхали б усі. Правда? — запитав у товпища.

Йому відповіла повна тиша, хоча до цього всі між собою тихенько гомоніли — кожен про своє.

— Правда? — шарпнув хлопчина Наталю за рукав, а вона, сердега, й не знала, що йому відповісти.

До Валеріана дісталась мати, дала йому підпотиличника, такого гучного, що луна прокотилась по всьому вагону й, ніби виправдовуючись, гучно мовила:

— Він у мене трохи тойво… несповна розуму, але він не буйний, — останні слова вона промовила до Наталі й потягла небуйного Валеріана, який продовжував сипати гаслами про індустріалізацію, углиб вагона. Уже звідтіля було чути його гучні й палкі промови і тихе бубоніння його матері. Вона розповідала, що два роки тому ні сіло ні впало хлопчина втратив розум. Возила мати його до лікарів міських, вони казали: «Треба лікувати».

— Хотіли відібрати його до інтернату, — шепотіла гаряче жінка. — Не дала. Воно хоч і трохи теє, без Бога в голові, але ж лагідне й незлобиве. Й по хазяйству допомагає. Батько його помер позаминулого року. У колгоспі балкою прибило. Казав колгосп, що допоможе в скрутну годину, та настала скрута — відвернулись. Приходжу, кажу: «Я б сама ще прохарчувалась, але ж Валеріан…» А вони мені: «Здавайте його до учріждєнія». Та чи ж він скотина, шоб його здавать кудись? Ой-йой, оце їдемо. А куди їдемо, бозна? Сказала сусідка, що в місті вишивальниці потрібні, а я вишивальниця. Кажуть, робота буде, хліб буде, койку в бараці дадуть. От, лиш думаю, куди Валеріана діти, поки я на роботі буду.

— Так вам, напевно, можна буде роботу вдома робить, — озвався хтось, хто уважно слухав сповідь жінки.

Вона аж стріпнулась, говорила-бо ніби до себе, не сподіваючись, що комусь цікава чужа біда.

— Ви думаєте? — запитала, а в голосі надія та радість.

Але відповіді не дочекалась, усі мовчали. Хтось мугикав пісню, хтось різався в карти, хтось хропів. Стецюківни роздивлялись краєвиди — неосяжні порожні поля, сіре набундючене небо й зграї ворон, що ширяють над тими порожніми полями в тому сірому небі, як чорні вісники смерті.

На залізничному вокзалі обласного центру снувало чимало заклопотаних справами людей — військових, чекістів, робітників. Хтось когось стрічав, хтось когось проводжав чи супроводжував. Товарняк, у якому їхали дівчата, затягли аж за півкілометра від двірця й оточили небагатолюдним конвоєм — один озброєний працівник міськвідділу міліції на два вагони. Ці люди ходили по насипу широкими кроками й чекали, допоки народ почне сходити. Дядечко, який сидів біля дівчат ще в Калинівці, матеріалізувався в них за спинами й, проводжаючи поглядом вартового, який саме покрокував повз їхній вагон, гаряче скомандував:

— А тепер вйо! — й вистрибнув із вагона, як прудконога лань. І де в нього лиш сили взялись волокти на своєму худому тілі важкого кожуха та ще чималий мішок за спиною.

— Стоять! — заверещав що є сили вартовий та кинувся навздогін дядькові, витягаючи на ходу з кобури зброю та погрожуючи нею тим, хто лишився у вагоні.

Дядечко мчав до будівлі вокзалу й, десь не добігаючи метрів зі сто, різко звернув у підворіття, та тільки його й бачили. Пролунали кілька пострілів. Армієць пуляв у небо. Інші охоронці, нашорошивши вуха,