Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

пудів зо п’ять важиш, а я, навпаки, охляв… завдяки тобі ж… Боюсь, не те що не дотягну, не закину на плечі.

Лукич почав нишпорити в кишені, шукаючи патрон до гвинтівки. Дмитро одним махом відібрав у нього зброю. У комнезамівця по обличчю пробігла тінь. Злякавшись, що односельчанин буде мститись, забелькотів:

— Не вбивай, Христом-Богом прошу. Зайця тобі віддам. Ну, не хочеш нести, не неси. Лиш як дійдеш до села, скажи нашим, що я тут.

Дмитро мовчки зник з поля зору Лукича. Той кричав прокляття йому вслід, а коли чоловік з’явився на галявині із санями, на яких були акуратно складені гіляки, вишкірно посміхнувся.

Дорогою Лукич розповів чудернацьку історію про те, як біг за зайцем, зачепився за купину, що заховалась під снігом, та встрелив собі в ногу, а падаючи, причавив своїм тілом русака.

На знак подяки за врятоване життя Заболотний віддав Дмитрові здобич і попросив, аби той не патякав селом про його невдале полювання.

— Я скажу, що від куркулів відстрілювався, — розговорився Заболотний, — може, за це мені медаль дадуть… чи харчу більше.

***

У Дмитрової матері, висохлої од літ бабці, попухли ноги. Тоді то й вирішили на сімейній раді діставати заховане зерно. Старенька просила ще почекати, не зважати на неї. Мовляв, ноги то не від голоду попухли, а через старість.

— І лікар же ж казав, — силувалась говорити голосніше бабуся.

Лікар дійсно приходив. Фельдшер Трохим Лановський. Дивився, мацав бабцю, довго думав, а тоді й вимовив, наче вдавлений:

— Ну, дивіться… цей… готуйтесь… бо молодого кров гріє, а старого шо ж?..

Він натискав пальцем на пухлі бабині ноги, вивчав бабчиного язика, чухав підборіддя й виніс вердикт:

— Поганому животу і пироги вадять, — спохопився, що його давнішня улюблена приказка, яку він застосовував зазвичай для оголошення діагнозу, зараз звучить, як знущання. — Ну, коротше, тут уже медицина безсила. Шо я можу? — питав у Дмитра з такою досадою та безвихіддю, аж від тої досади й безвиході зривався йому на півні голос.

— Так це ж від голоду, мабуть? — питала Ярина, зазираючи лікареві в очі.

Сподівалась, що той напише якого рецепта на шматок хліба. Ні, фельдшер відводить очі й усе торочить про старість, а не про голод. Бабуся вірить медику, киває ствердно й розмірковує, коли той уже йде з хати:

— Я вже стара, мені вже й час помирати, а ви ото, купочки тримайтесь, — казала, а тоді переходила на інше: — Чого ж оце Наталочка та Оксанка не навідуються додому, га?

Наталя й Оксана як пішли ото до міста, так і слід за ними зник. Рідні чекали від них звісточки: брати сумували, мати потай плакала, а бабуся лиш зітхала та хрестилась на образи`, перенесені із покутя на піч.

***

Дівчата діставались міста незвичним шляхом, околясами, — до Пикова пішки в супроводі Тернового, а звідтіля поїздом до Калинівки, а вже звідти — товарняком, якого чекали, сидячи під дерев’яним присадкуватим двірцем, мало не півдоби. Потяги їхали повз станцію в обидва боки й не спинялись. Ті, хто чекав транспорту до вузлової станції, а таких налічувалось душ із півсотні, крутили головами, чіпляючись поглядами за вікна потягів далекого прямування. У тих вагонах відгодовані двопідборідні чоловіки в майках та халатиках, у смугастих піжамах та світлих вишитих сорочках, відкушуючи пухкі пиріжечки чи прикладаючи до вуст стегно вареної курки, також спостерігали за тими, хто знаходився ззовні, на брудному пероні. За тими, хто випускає з посинілих губ та червоних носів хмари густої пари, за тими, хто тупцює на місці у якомусь туземному танку, аби зігріти замерзлі ноги, за тими, хто ковтає слину, вихоплюючи з веремії вікон одне, у якому хтось щось їсть. І можливо, у тому вагоні точилася культурна бесіда на кшталт такої:

— Але ж ви, товаришу, і смішний. Та хіба ж тримають курку загорнутою в серветку? Курку треба загортати в папір. А в пергамент ще краще.

— Дати тобі булочку, любий?

— Дивіться, дивіться, — перебивав хтось ту культурну бесіду й тицяв пальцем, чи пиріжком, а чи курячою ніжкою в шибку. — Таки потрібна індустріалізація, що не кажіть. Народ у нас забитий, дикий, до культури не привчений.

— Фу, — казала котрась товаришка, скирпивши симпатичного припудреного носика. — Чого ці жінки не слідкують за собою? Дивіться, ви бачите в них щічки? Це вже не модно бути такими здихлями.

І купе заходилось сміхом. Товариші їхали в далекі далі, вони були чи то інженерами, чи то письменниками, що славлять людей праці, чи може високими партійними чинами, — хто зна? Вони лиш промелькнули на станції «Калинівка» й за шість-сім годин уже будуть у Києві, а може, їх понесе ще далі — до Москви, а може, й на Соловки — не відбувати, а керувати. Вони, підхопивши свої елегантні валізи, сідатимуть із одного потяга на інший, не помічаючи тих, хто, всупереч моді тридцятих років, воліє носити впалі щоки й худі кінцівки замість криваво-молочних вилиць та міцних, м’язистих, а може, й драглистих ніг. Такі драглисті тіла бувають зазвичай від постійного переїдання калорійними стравами й малорухомого способу життя. Та драглистість — панський привілей. І як він міг вижити в революційній круговерті?!

«Як, напевно, добре їм у тих затишних вагонах, у тих смугастих піжамах», — міркувала Наталя, й одразу перекидалась її уява на мрії про Федю Солодовника. Уявляла його в подібній піжамі у їхній сільській хаті. А вона біля нього в’ється, як та горлиця. До Наталі притулилась Оксана, яка чи не єдина не зазирала у вікна потягів, а більше прислухалась до монотонного стукоту коліс. Під цей стукіт питала так само монотонно й розмірено:

— Що тепер буде? Що тепер буде?

— Усе буде добре, — тихо заспокоювала її старша сестра й гладила по голові, вкутаній у кілька хусток.

— Нічого доброго не буде, — відгукнувся невеличкий дядечко, який сидів близько до дівчат.

Він витер квадратною долонею схожого на дзьоб носа, шморгнув та важко ковтнув слину, ніби то й не слина зовсім, а якийсь камінь чи шматок глевкої глини. Впритул подивився на дівчат, дочекався, допоки потяг «Одеса — Київ» не грюкне останнім вагоном об калинівський перон, й продовжив:

— Он, дивіться, — кивнув головою, яка ховалась у піднятий високий комір кожуха, й дядько від цього скидався на якогось царя-батюшку чи боярина.

Наталя відхилилась від стіни, аби подивитись, куди махав дядько. Недалеко від них два кремезних вгодованих парубки волочуть, мов колоду, мертву жінку. Один вчепився за одну литку, другий — за іншу. У жінки напівзакриті очі,