Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

дивились на нього, але спиною вловлювали найменший порух, аби не дати ще комусь із тих, хто приїхав до гостинного міста, просто так вільно вийти.

Переговоривши з підлеглими, старший групи — немолодий, з конячим обличчям чоловік, вибудував зі своїх колег загороджувальну смугу у хвості потяга й вже потому дав команду виходити з вагонів. Люди посунули до пропускного пункту.

— Ех, треба було драпати й собі, — ледь відкриваючи рота, бідкався молодий селянин років двадцяти. По його восковому обличчю блукали сірі тіні, а очі весь час були напівзакриті. Молодик хилитався, стоячи у велелюдній черзі, й здавалось, якби не щільні ряди пасажирів, він давно б упав на землю та вже й не зміг би встати. Кожен, хто почув його бідкання та встиг кинути на нього бодай короткий погляд, відзначив для себе подумки, що слово «драпати» не личить цьому охлялому чоловікові. Він міг би хіба що повзти чи в крайньому разі чалапати. А що його б уже точно наздогнала куля — у цьому не було жодного сумніву в жодного з тих, хто зайву хвилину думав не про власну долю, а про цього нікому невідомого хирлявого молодика.

До чекістів за якийсь час долучились міліціонери. Вони раз по раз дули у свої сюрчки, бо народ напирав. Пронизливий звук тверезив некеровану масу людей, і вони припиняли шуміти, тиснути один одного й обурюватись. Дивним чином потік людей, після того як проходив повз охоронців закону, ділився навпіл — одних пропускали в місто, інших завертали до товарняка, який усе ще чекав на колії.

Наталі та Оксані один з чекістів кивнув ствердно, перед цим уважно їх роздивившись, і вони вийшли на довгу втоптану стежку, що тяглась уздовж колії, аж до перону. Відійшовши подалі, озирнулись. Худий молодик стояв перед чекістами на колінах та благав пропустити його, але благання неслись кудись ген над голови охоронцям, і один із них не погидував штовхнути юнака ногою, як непотріб, як сміття. Той так і не зміг підвестись, лежав на боці, склавши руки між колінами та підтягши ті коліна. Виглядав, як викидень.

Ще дорогою до міста у торохкітливому вагоні люди говорили впівголоса про те, що охлялих та кволих у місто не пускають, бо вони, мовляв, починають жебракувати, а буває, й конають прямо посеред вулиць. Якісь жінки натирали обличчя шматочками буряка й радили Стецюківнам робити те саме. Дехто кусав губи всю дорогу, аби вони не видавались блідими, а радісно червоніли. Інші всю дорогу спали, набирались сили, аби подолати важку півкілометрову смугу без перешкод і не впасти передчасно.

У місті, особливо недалеко від залізниці, снували туди-сюди люди. Різні люди в різних справах. Бігла, перестрибуючи через невеличкі замерзлі калюжки, простоволоса секретарка з чималою текою під пахвою. Вона вправно оминала інших перехожих, повторюючи бадьоро: «Вибачте, товаришу» — і торкаючись до кожного, кого обганяла витонченою долонею. Юнка промайнула повз жінку, яка тримала на руках дитину. Юнка посміхнулась тій дитині. Труснула світлими кучерями й, широко перестрибнувши чергову баюру, загубилась у натовпі. Жінка з дитиною на руках топталась на місці, немічно озиралась навсібіч, важко дихала й у якусь мить перекинула всю вагу дитини на одну руку, а іншу витягла перед собою. Тоді повернула долоню так, щоб у неї можна було щось взяти. Жінка зазирала тим, хто проходив повз, у очі й, нічого не кажучи, тягла руку. Вона злякано продовжувала роззиратись, вишукуючи серед цивільних людей тих, хто був вдягнений у міліцейську форму. І допоки їх не було в полі зору, допоки вони були зайняті іншими невідкладними справами, просила в одноплемінників хліба — безмовно й приречено.

Наталя запустила руку у вузол й витягла звідтіля яблуко, яке вклала у жінчину долоню. Яблуко ніби вросло між холодними пальцями, і жінка довго дивилась на нього, не наважуючись: дати плід дитині чи відкусити самій. Допоки вона дивилась на яблуко, до неї підбіг замурзаний хлопчина, не більш ніж десяти років. На ногах — чуні, підв’язані мотузками, на голові завелика шапка. Чоловічий піджак із закачаними рукавами підперезаний сплетеною із соломи вірьовкою. Він так швидко промайнув повз загальмовану жінку, що вона й не второпала, як із її долоні зникла та їжа, яку щойно дала Наталя. Хлопчина одним рухом впхав усе яблуко до рота, зробив кілька рухів щелепами й, бризкаючи слиною, зареготав на все горло. Жінка безпомічно й ніби байдуже дивилась на нього, не маючи сил зрушити з місця.

— Від-дай! — навіть не крикнула, а простогнала, й потяглась обличчям до малого безпритульника, вбраного в дрантя.

Він знизав плечима, мовляв, про що мова, й, крутнувшись на місці, причепився до охайного мужчини, який волів швидше дійти до квиткових кас і не слухати того, що каже йому обірванець. А малий уже заволав на все горло пісню про важку долю сироти.

Жінка з дитиною вклала всю силу в оте «віддай» і після сказаного опустилась на землю й закрила очі.

— Пішли! — взявши під лікоть Оксану, наказала Наталя й потягла сестру подалі від цього місця.

Хотілось вірити, що десь у центрі міста все буде інакше. Але інакше не було. Містом блукали поодинокі громадяни, схожі на сновид. Обличчя опущені, рухи позбавлені жвавості. Біля магазинів — нескінченні черги за хлібом. У чергах такі самі знекровлені люди, підтримують одне одного. Недалеко від магазинів, під стовпами та парканами — мертві тіла. Ті, що на видноті, — ще свіжі, ті, які в закутках, — уже з ознаками тління. По вулиці, калатаючи роздовбаними колесами, їде крита підвода. Ця підвода спиняється біля мертвяків, з неї ліниво й з явною зневагою вистрибують трупарі. Вони без особливої шани чіпляють до трухлявих одежин мертвого тіла, а іноді й за саме тіло довгий ціпок з гачком на кінці й тягнуть те, що колись було людиною, до підводи. Уже тут хапають за руки-ноги й, замахнувшись задубілим трупом, кидають його в буду. Чути характерний тупий звук, який примушує здригнутись і самих трупарів і тих, хто знаходиться неподалік.

— А коли ж давати будуть? — кричить хтось з кінця черги.

— Стій там та чекай! — відповідають. — Коли? Коли треба, тоді й будуть.

— Давай хліба собі купимо, — каже Оксана Наталі та стає в кінець людського потоку.

Їхню розмову підслуховують інші з тих, хто стоїть у цій довгій веремії зморених голодом тіл.

— А карточки у вас є?

— Карточки?

— Хліб їдять ті, хто працює.

— А де тут у вас можна працювати? Ми саме для цього й приїхали.

— Їдуть, їдуть. Їдуть, а тоді