Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

тут мруть. Чи не можна вже в тих своїх селах мерти. Везуть вони сюди заразу всяку. Тут самим їсти немає чого, без цих… селянських недобитків, куркульських елементів, — голосно каже огрядна жінка, по якій зовсім не скажеш, що їй немає чого їсти.

***

Стецюківни десять днів намагались знайти роботу в місті, охляли зовсім, їли лиш те, що добрі люди вкладали їм у руки. Усе не наважувались повертатись додому. Що скажуть батькам? Вони облюбували місце недалеко від магазину, під парканом, люди інколи давали не хліба, ні, але яку жменю зернят чи грушку. Спати ходили до вокзалу — робили вигляд, що чекають на поїзд.

Але якось, однієї, не сказати що погожої, днини це скінчилось.

— Це ж чого такі дівки дебелі та з простягненою рукою сидять тут? — гнівне запитання примусило дівчат підняти голови.

Перед ними стовбичила висока й червонощока дівка в червоній хустинці. На дівчині була шкіряна куртка, як на кавалеристові. Вона широко розставила ноги й дивилась на селянок як на ворогів народу, склавши докупи широкі чорні брови.

— Вставай, пракляттєм закліймьонний… — буркнула до них. — На завод підете працювати? Чи й далі під забором сидітимете?

— Підемо! — зраділи Стецюківни й мало рук не цілували чорнобровій незнайомці.

Дорогою комсомолка підібрала ще з десяток більш-менш годящих для роботи хлопців та дівчат. Із нею просились старші люди, але жінка була невблаганна — їй потрібна молодь.

— Вам уже до комсомолу пізно, — казала чоловікам та жінкам, — їдьте в село — хліб давайте державі. А мені комсомольський осередок треба створити, і крапка.

Дівчата були оформлені на роботу. Оксана — на цегельний завод, Наталя — на цукроварню. Розселили до робітничого бараку, який був підписаний на вході: «Гуртожиток вивільненої молоді». У гуртожитку було три великих кімнати — чоловіча, жіноча й для сімейних. Перед тим як записати Наталю та Оксану до заводських, комсомолка Зіна Трубник — ота чорноброва — взяла з дівчат письмові заяви про вступ до комсомолу. Окрім цього, Стецюківни в автобіографії зазначили своє походження як бідняцьке й написали, що вони сироти.

Другого дня Наталку та Оксанку супроводили до лікарні, де їх ретельно оглянула привітна жінка в білому халаті. Жінка мацала холодними руками дівочі животи та груди, допитувала про цноту, про стосунки з чоловіками. Дівчата червоніли й не відали, що його відповідати, щоб було правильно.

— Стосунки з чоловічою статтю? — лаконічно кинула лікарка й, скривившись мов середа на п’ятницю, зиркнула на Наталю з-під окулярів.

— Так! — ніяковіла Наталя, згадуючи свого коханого Федора. Хіба ж це не стосунки: він на неї так дивився і вона на нього. А коли підходили близько одне до одного, то аж пекло всередині і рум’янцем заливало. І свататись хотів приходити, аби не біда оця…

— З якого віку? — чекає на відповідь і тут-таки ставить уточнююче запитання: — Коли ноги почала до нього розставляти?

Бліде обличчя старшої дочки Дмитра запалало диким вогнем, очі наповнились слізьми, й дівчині перебило дихання. Оксана розкрила було рота, аби стати на захист сестри, але працівниця лікарні махнула рукою на дівчат та втомлено мовила:

— Відсталі селянки, про що я в них питаю. То що? Цнота на місці? Ніхто не зазіхав? — вона швидко шкрябала ручкою, аж із-під пера вибризкували дрібні цяточки чорнила, й весь час пхинькала — насміхалась з дівочої цноти.

Насамкінець поставила кожній штамп на формулярі й випустила із медичного пункту. Під дверима на дівчат чекала комсорг — у тій самій червоній хустині та тій самій шкірянці, хіба що на ногах у неї були не чоботи, як учора, а черевички на шнурівці.

Оселившись у робітничому гуртожитку, сестри не приховували своєї радості — усе не задубіли під парканом, усе не повернули додому, додавши два зайві роти, і тепер зможуть ще й родині допомогти. Світле майбуття майоріло десь попереду й гріло дівчат зсередини. Сусідки по кімнаті сповістили, що харчуватимуть дівчат у їдальнях при їхніх заводах двічі на добу і з собою видаватимуть ще по п’ятдесят грамів хліба. Наталя шепотіла вночі своїй сестричці, влігшись із нею на одне незручне ліжко:

— Будемо їсти одну порцію на двох, а решту раз на тиждень носитимемо додому.

— Ага, і баланду також понесете додому? — почулось із сусідніх ліжок, після чого кімната залилась веселим дівочим сміхом.

— Баланду? — запитала Наталя. — А це що таке?

— О, ви що, куркулі?

— Ні! — хором відповіли Стецюківни, злякавшись, що їх от-от розсекретять.

— Не знають вони, що це таке. Баланда і є баланда, чи, може, ви там, у себе в селі задрипаному, крем-брюле їли? — знову війнуло смішками, і в усіх куди й подівся сон.

Оксана, всівшись, як туркеня на ліжку, розповідала молодим робітницям цегельного заводу, як казочку про ті смаколики, які готувала зазвичай їхня мама, а вони — старші Стецюківни — завжди допомагали їй і разом із тим навчались премудростей куховарства. Мама казала: «Заміж вийдете — як знайдете», і дівчатка мріяли вийти заміж за гарних хлопців та пригощати їх щодень новими кулінарними видумами. Наталя, слухаючи розповідь сестри, згадувала Федю, намагалась уявити, що він зараз їсть.

Федя! Як вона його любила. І чому всі навкруги торочили, що треба ще кілька років почекати із жениханнями? Батьки, що з одного, що з іншого боку, казали, що вони ще малі для вінчання. Жодного разу Наталя ще не розмовляла зі своїм обранцем наодинці і зараз дуже шкодувала з цього приводу.

Вкладалась на тверду подушку й уявляла, як близенько тулиться до Феді, як він віддмухується від її лоскотливого шовкового волосся і як вони спілкуються. Про все: про урожай і погоду, про сусідських дітей, про смачні пиріжки, якими перед цим пригощались. І в її мріях Федя завжди питав: «І де ж ти таку смакоту навчилась виробляти?», а вона відповідала: «Як є із чого, то можна виробляти».

— Як є із чого, то можна виробляти, — розповідала Оксана цікавим заводським подругам. — От, наприклад, борщ. Тут головне — не перетримати в печі. І недотримати не можна… — махала пальчиком, як, буває, вчителька махає перед носом учня.

— Так, а скільки хвилин тримати його в тій печі? — питали дівки. — Бо на примусі треба той борщ півдня варити, мабуть. Поки закипить, поки квасоля розвариться, поки капуста. По годиннику скільки?

— Скільки по годиннику? — каже здивовано Оксана. — Та немає в нас ніякого годинника. Я так знаю. Саме треба стільки тримати, доки тісто сходить на хліб. Лишень воно зійшло — час борщ виймати, а хлібини ставити.

— Ну, борщ — це таке, і