Марчін Швонковський - Співці зла, Марчін Швонковський

нинішніх обставин він навіть не відчував себе в положенні, щоб щось радити їй – він боявся щось їй пропонувати, щоб ця величезна відповідальність не лягла і на його плечі. Виявилося, що швидко подолати значну відстань, яка відділяла чеську столицю від Вюрцбурга, зовсім нелегко, і не тому, що йому хтось перешкоджав. Іспанець з жалем усвідомлював, що вік бере своє. Йому було важко цілий день сидіти в сідлі. У нього боліли суглоби, він бачив перші симптоми подагри на ногах, а постійна їжа, що складалася з гороху та капусти, куплених за копійки, та сон на землі робили його млявим та інертним. Зрештою, після чотирьох днів такої верхової їзди, він вирішив, що нікому не буде корисним, якщо доведе себе до межі виснаження, і коли дістався Ауербаха, вирішив, що настав час хоча б однієї ночі як слід виспатися. Проблема полягала в тому, що вперше за дуже довгий час він зіткнувся з земною проблемою, яка була щоденним хлібом мільйонів людей у ​​всьому світі: у нього не було грошей.

Він зрозумів це лише тоді, коли стояв біля дверей заїзду в центрі міста. На жаль, у нього не залишилося нічого на продаж – окрім, звичайно, потрібного йому коня – і не було часу шукати когось, хто міг би заплатити йому за послугу. Про жебракування не могло бути й мови. Тож він просто понюхав смачні аромати, що доносилися з вікон заїзду, і рушив далі. На ринку він купив розмоклу булочку за півпфеніга, яку з'їв на вулиці, від чого ще більше зголоднів. Не маючи жодного уявлення, що робити далі, він спитав у міського охоронця, що проходив повз:

— Вибачте, добрий чоловіче, де я можу тут переночувати, не заплативши?

— Не в місті, волоцюга, — різко відповів охоронець, підозріло дивлячись на ренегата. — І раджу тобі не створювати проблем, бо ми тебе відвеземо на тачці.

Еркіція судорожно намагався стати меншим, бо не міг пригадати, коли востаннє хтось так грубо з ним поводився. Навіть у Відні, де він грав роль бідняка, від нього все ще тхнуло грошима, та й до того ж люди в столиці, яку не обпалила війна, були просто приємнішими, ніж у розбитій провінції. У місті навіть не було монастиря чи католицької громади, де він міг би знайти притулок як священик — Верхній Пфальц був однією з перших земель Німеччини, що прийняв лютеранство, і славився своєю фанатичною відданістю протестантській ідеї. Це не завадило католицьким князям Баварії отримувати значні прибутки з цих земель. Не бачачи іншого виходу, Еркісія покинув місто в сутінках, бо зрозумів, що як волоцюга має більше шансів опинитися у в'язниці, ніж знайти притулок. Біля воріт він помітив табір мандрівних купців, які грілися біля вогню. На його подив, йому дозволили сісти.

– Не годиться гнати стару людину в ліс, – сказав один із них, вказуючи на лавку, зроблену з пеньків та шматка дошки. Ніхто не пропонував йому їсти, але саме місце біля вогню допомагало йому почуватися трохи краще, не кажучи вже про те, що хтось ставився до нього досить доброзичливо.

У колі світла сиділо кілька чоловіків. Мандрівному міднику, який дав йому місце, було, мабуть, шістдесят років, але у нього бракувало ока, і він жахливо сякався – він страждав на золотуху. Поруч із ним двоє селян плювали у вогонь, подорожуючи з якоюсь невідомою метою, а трохи далі мандрівний гравер свистів на сопілці. Біля другого багаття, трохи далі, сиділи люди, що займалися очисткою вирубок від пеньків, і шукали роботи.

– Не дуже ви мені подобаєтесь, пане, – сказав один із селян густим баритоном. – На шкапі, але без гроша? Щось тут не сходиться.

– Мене пограбували на тракті, – гладко збрехав Еркісія, простягаючи руки до вогню. Не те, що він замерз, бо ніч була сповнена весняного тепла, але все одно було приємно.

– Зрозуміло. І куди ж пан прямує?

– До Вюрцбурга, – відповів ренегат.

– Здохне коняка, – втрутився мідник, шморгаючи носом. – Ви вже бачите, що вона виснажена. А якщо ви не можете собі дозволити корм, то ще менше для свого коня.

– Якось туди дістануся.

– Так, пан туди дістанеться, так чи інакше. Хіба що військо пана не цапне. Бо ми всі їдемо на південь, із Саксонії. Швед там добре гарцює, як і щороку.

– Недобре діється, – до розмови приєднався один із лісовиків, великий бородатий чоловік у сірому від бруду сукмані, – що ясний пан Іоганн Георг постійно укладає угоди з цими шведами. Вони вже п’ятий рік вони гуляють по країні, і нічого з цього не вийшло, крім біди.

– Так, недобре, але що ж нам, простому люду, з цим вдіяти? – філософськи підсумував мідник. – Тільки тікати, бо дурних немає. Звичайно, якби ми були королями та князями, було б краще, але Бог наказав нам орати поля та каструлі лагодити. З вельможами аж ніяк не виграти.

– Та ну, не виграти. Мій дід розповідав мені, що його дід напав на барона з усім своїм селом з ціпами, і не було сил на такий натовп людей.

– Ну й що, що сил немає, якщо ти все ще за панським плугом плентаєшся? Про це ти думав?

Еркісію зацікавила ця розмова, але він почувався дедалі більше неспокійно, бо з самого початку розмови селяни жадібно дивилися на його коня. Він здогадувався, що йому буде нелегко незворушно відійти від вогню, і роздумував, як розіграти цю ситуацію. Раптом у колі світла з'явилися двоє солдатів, що прямували прямо до Еркісії. Відступник з жахом схопився на ноги, але не встиг нічого зробити, перш ніж його схопили за руки та відтягли від вогню. Він хотів чинити опір, але почув шепіт:

– Тихо, жодна волосина не впаде з твоєї голови.

Коли вони вже відходили від вогню до міської брами, він почув коментар мідника:

– Я відразу зрозумів, що це якийсь політичний.

Імперські провели іспанця в місто, обтрусили його за брамою та повели до того ж заїзду, перед яким він стояв раніше, вдихаючи запах смачних страв. Один з них всунув йому в руки віжки коня, якого вони тягли за собою, а інший простягнув важкий гаманець.

– Тримай. Піди поїж, зніми кімнату. У міській стайні на тебе чекає новий кінь, а цього шкапу залиш. Завтра на світанку знову вирушай у дорогу, не зволікай.

– Зачекай! — Еркісія не знав, з чого почати. ​​—