Крістіна Лорен - Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен

Взявши телефон із того місця, де лишила його на кухні, я фотографую свою ліву руку й пишу повідомлення мамі:

Я дивлюсь на екран в очікуванні позначки, що повідомлення прочитане, але воно відправляється надто повільно.

— Я чув, тобі подобається нове заняття, — каже Аарон, повертаючи мою увагу.

— Так! — широко усміхаюся. Тепер я — головна графічна дизайнерка в «Пивоварні на Їздових Собаках» — перспективній мікро-пивоварні лише за пів милі від Ред-Рокс і найкрутішого пивного саду в містечку. У мене в команді є двоє, що керують вебсайтом і соціальними мережами, а я створюю дизайн усякого обладнання — футболок, пивних кухлів, капелюхів, шапок та іншого фанатського мерчу. Власник був такий вражений моєю роботою, що попросив заново створити дизайн усіх їхніх лейблів і позначок, що означає, що мій витвір мистецтва одного дня буде на морозильних камерах по всій країні. На цю мить «Їздові Собаки» стали найвеселішою та путньою роботою, яку я колись мала.

— Куштував якось їхній імперський стаут, — відмічає Аарон.

— Не може бути! — Імперський стаут щойно здобув міжнародну золоту медаль; практично неможливо знайти його тут, не те що в Нью-Йорку.

— Один із батьків у школі — агент із продажів. Він мене з ними звів.

— Обожнюю тебе, — потягнувшись, цьомкаю Аарона у щоку. Навіть на іншому кінці країни в Мангеттені він лишається пов’язаним із тим, що відбувається на заході. Слідом за поцілунком я пригладжую рукою його посивіле волосся. — І шевелюру твою теж обожнюю.

— Ага, — усміхається він. — Найкоротша криза середнього віку в історії.

— Сподіваюся, Ліза десь записала обсяг виконаної роботи з фарбування.

— Чи бодай половину, — жартує він.

Та попереджувально регоче:

— Гей!

Я навіть не помічаю, як Ендрю вислизнув у машину й повернувся з моєю сумкою, поки не вручив її мені:

— Не хочу руйнувати сюрприз, але тобі це може знадобитися.

— Який ще сюрприз?

Він здригається:

— Переліт твоїх батьків затримався. Але вони майже тут.

— Справді? — верещу я і швидко дістаю гребінець, зав’язую волосся у вузол на маківці.

Саме вчасно, бо мама вже виспівує моє ім’я, перш ніж з’явитися на порозі:

— Мей! Де моя дівчинка?

Позаду неї тато несе свою та її сумки й усміхається від вуха й до вуха.

Ендрю виринає за мною, щойно мама підіймається сходами й обхоплює руками нас обох.

— Я знала! — співає вона. — Знала, знала, знала!

— Як давно? — запитую.

— Що ж, порахуймо, — вона дивиться на Ендрю, прикидаючи, а тато обіймає кожного з нас. — Може, два місяці?

— Ми придбали квитки у квітні… — говорить він. — Виходить, довше.

— Я просив вашого дозволу в лютому, — хихотить Ендрю. — На нашу двомісячну річницю.

Виходить Ліза, і вони з мамою переходять на високі частоти й жвавішають, розділяючи щастя. Рікі, тато й Аарон дивляться один на одного — ну, почалося — й крокують всередину — очевидно, щоби відшукати пиво в новому модному холодильнику Бенні. Той вітає моїх батьків, а потім спускається вниз із Кеннеді, яка тримає книжку про листя. Тео бавиться з Захарією у вітальні. Я сумую за Кайлом, а ще за братом, але можу закластися, в їхньому настрої є крихітний електричний спалах навіть посеред їхніх зайнятих життів.

Я вловлюю невеликий шматочок того, що говорить мама:

— …тут, але до чи після Різдва? — і припускаю, що наше весілля планується без нас, що тиск стосовно онуків розпочнеться зовсім скоро, і що ми по лікоть будемо в клопотах решту життя. Усе це треба буде обговорити, але після того, як ми дамо наші присяги — коли б це не сталося — і, на щастя, нам не доведеться вести перемовини стосовно того, як взаємодіяти нашим родинам. Вони змішалися задовго до нашої появи.

Коли ми заходимо з сонячної вулиці назад у будинок, мої очі затримуються на картинці в рамці на стіні в новій вітальні. Здалеку важко сказати, що це, але зблизька я усвідомлюю, що переді мною — аерофотографія. Ендрю кладе руки на мої плечі, а потім нахиляється, і собі вивчаючи фото. Нарешті він тягнеться вперед і тицяє пальцем прямо в центр.

— Це ми.

— Що?

Він відводить палець убік, і я дивлюсь на те, що він мені показує. Це — хижка посеред скупчення інших споруд, у центрі метушливого виру вулиці на ще метушливішому гірському хребті. За ним світ простягається в обидва напрямки, і кожнісінька точка на поверхні Землі — центр чийогось усесвіту, але на цій фотографії усе гаразд.

Центр мого світу — прямо тут, де я стою.

Подяки

Лише трішки магії, говорили ми. Впораємося швидко, говорили ми. Це буде нескладно!

Може, писати цей роман було й не так просто, але точно весело. Ми написали його до настання 2020 року, перш ніж вивергнулось усе пекло, а ідея зануритись у романтичну петлю часу здавалась ідеальною сезонною втечею.

Вона здається ще кращою тепер, коли ми повертаємося на початок і перечитуємо її. Мей у безпеці в цій хижці, зі своїми близькими людьми та єдиною вимогою — з’ясувати, який шлях їй призначено. Якби всім нам треба було зосередитися на чомусь такому простому, життя виявилось би набагато легшим.

Гадаємо, саме це й дає нам романтична література, — натхнення та здійснення бажань, веселощі та бадьорість — але цього року саме така продухлина й потрібна. Романтика виконує ту роль, яку й повинна, і зараз вона потрібна нам більше, ніж будь-коли. Тож ми маємо почати з подяки деяким авторам, чиї видовищні роботи висмикнули нас із реальності й перемістили у справжню радість цього року. Пак Чі-юн («Аварійна посадка на тебе»), Алексіс Голл («Матеріали бойфренда»), Скарлетт Пекгам («Розпусниця»), Ребеко Везерспун («Ксені»), Марто Вотерс («Мати й кепкувати»), Кейт Клейборн («Любовні листи», а також ваша стрічка у твіттері), Лізо Клейпес (привіт, богине) та Норо Ефрон, дякуємо вам за… ну… за все. Ми глибоко вами натхненні й безмежно вдячні за змогу повертатися до вашої креативності та розважливості в ці дивні дикі часи.

Наша основна команда — найкраща. Агентка Голлі Рут — твердий голос спокою та мудрості й чудовий снарк[46]. Наша редакторка в Simon & Schuster/Gallery, Кейт Дрессер, мириться з нашими численними змінами курсу. Дякуємо, Кейт, за те, що сповнені ентузіазму щодо CLo, а також на початку роботи за те, що проявляєте непохитність, коли ми застрягаємо, за ніжний червоний прапорець, коли ми редагуємо. Крістіна Дваєр — наша PR-представниця, наше золото. Навіть коли час