Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          – Та тут тисяча років – як одна година, а одна година – як ціле тисячоліття! Хто може витерпіти такі страждання? – простогнала вона.

          – Той, кому совість завдає сильнішого болю. Порівняно з цією мукою – а тобі доведеться її стерпіти – незмінність твого стану здасться надто легкою карою. Можливо, хоч тоді ти визнаєш, що переоцінила вогонь, який виростила в собі і якому дозволила взяти над собою гору. Ти залишишся тут в оточенні тих, кому нашкодила, і хто помер з твоєї вини. Сподіваюся, що скоро ти відчуєш всі принади їхнього товариства, від якого не втекти. А якщо тобі й вдасться усамітнитися, то все, на що ти будеш здатна, – вивергати зі свого лона жахливих істот. З усіх демонів, народжених тут, вони будуть найстрашнішими і тому найнещаснішими. А ти – нещасною поміж них.

     – Отже, ти кидаєш мене? – підвела гостре підборіддя Намі.

     – Ти додала мені роботи.

     – Але я можу все виправити… сама… Вір мені! – благала вона.

     – Ні, – твердо відказав Ідзанакі. – Я залишаю тебе у повному спокої розмірковувати над помилками. Сьогодні я не стану тебе слухати. Ми прийшли на Оногородзіма разом і були рівні в усьому. Але коли жінка каже і робить першою, виходить погано. Я переконався в цьому.

     Сказав і розчинився в темряві Йомі-но Куні.

     Висловлені Ідзанакі претензії були справедливими, а докази винуватості Ідзанамі – незаперечними. Але пані лисиця все одно співчувала їй. Попри все: насамперед усупереч болю, завданому смертю яма-бусі. Звичайно, прямого зв’язку з Ідзанамі тут не вбачалося, виключно непрямий. Тому всієї вини  у загибелі коханця вона на Намі не покладала. По-друге, всупереч власному обуренню з приводу всіх пригод, які їй довелося пережити. Але ж сказано: пані лисиця співчувала, а це почуття, як відомо, здатне піднести жінку над багатьма образами.

     Деякий час (Нічна Пані сумнівалася, чи взагалі можна користуватися поняттям часу там, де він поводить себе так химерно) Ідзанамі лежала нерухомо. Опустила важку, поголену вогнем голову на твердий піщаний настил і не подавала ознак життя. Якби не ледь помітне дихання, свідок її мук і зовсім вирішила б, що богиня померла. Але груди Ідзанамі-но камі здіймалися – рідко, докладаючи чималих зусиль, аби вивергнути із вуст зітхання. Від нього губи її спалахували синім полум’ям, дозволяючи йому й далі блукати  підборідямі і під задертим, обгорілим до чорного хряща носом.

          Від їдкого диму спостерігачка закашлялася і відсунулася подалі. Бракувало тільки  задихнутися! Старі лисиці розповідали, що смерть уві сні нерідко означає смерть наяву: коли примарне серце зупиняється, те, що складається з плоті та крові, вторить йому, відмовляючись битися. Явище дуже рідкісне і відоме лише за усними переказами старих. Але чи варто навмисно наражати себе на ризик, якщо існує хоч найменша ймовірність залишитися в Йомі-но Куні назавжди? Перетворитися на тінь, яких багато блукає навколо?

          Які ж вони нешанобливі! Безтілесні форми обмежені в усьому, а надто у зору. Вони раз у раз наштовхувалися на розпластану на землі Ідзанамі, ненавмисно завдаючи їй ще більших страждань. О, вони зовсім не були схожі на невагомі тьмяно сяючі хмарки! Світло, що відкидала Ідзанамі так, як інші відкидають тіні, окреслювало їх темні розпливчасті силуети, тож всі вони більш-менш скидалися на людей. А у великій своїй масі – на цілу юрбу. Їхнє безцільне, необережне ходіння не могло не викликати роздратування. За життя вони вважали мимовільне торкання один одного обурливою грубістю, тепер же часто-густо наштовхувалися один на одного. Щодо Ідзанамі, то, певно, вона заслужила таку безцеремонність.

          «Чому їй не усамітнитися тепер, коли вона й так залишилася на самоті? – розмірковувала лісова пані. — Адже був колись збудований Печальний Склеп, і Ідзанамі лежала всередині нього, захищена від усього цього натовпу… Ах, було б зовсім непогано, аби вона  вимовила своє ім’я та ствердила свою присутність тут. Натомість богиня-жона перебуває у тяжкому забутті».