Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Ідзанамі-но камі лежала і не ворушилась. Але чи то думка про облаштування притулку прийшла в голову обом жінкам водночас (що за тутешніх умов було дуже ймовірно), чи то просто настала пора статися події, яка сталася задовго до цього важкого сну, але Ідзанамі й справді здригнулася від болісних конвульсій і вимовила своє ім’я. Тихо, майже не ворушачи губами.

          Втім, і цього вистачило, аби розворушити  бездіяльність і зневажити встановлений порядок творчого безсилля. На нескінченних темних рівнинах, що ніколи не знали подиху свіжого вітру, раптом народилися десятки повітряних потоків. Вони підхоплювали старе сміття і зносили його до купи, поки чотири стовпи майбутнього Печального Склепу не піднялися над землею, й Ідзанамі не опинилася якраз поміж них. Потім вона звела стіни і накрила їх дахом.

     Пані лисиця стояла, не рухаючись, щоб нічому не завадити. Втручатися зарано. Нехай Ідзанамі-но камі спочатку добудує свій останній прихисток. Рудій пані він нагадував гаряче, обгороджене з усіх боків вогнище – така страшна задуха там стояла. Але відступати від задуманого плану було надто пізно. Нехай все йде своєю чергою. Якщо більше нічого визначного не трапиться, вона виступить перед Ідзанамі і викладе їй суть справи, з якою прийшла.

     Зробити це потрібно до того, як Ідзанакі повернеться. З його поверненням царство мертвих зміниться назавжди. На одному кінці утвориться широкий прохід, а на іншому – вузький лаз, крізь який душі пройдуть, аби народитися наново. Тоді час потече бурхливим потоком, і тендітна, змучена оболонка Ідзанамі остаточно загине. Плоть її розпадеться на шматки і перетвориться на золотий лищак.

     Але передчуття того, що треба діяти негайно, ніяк не наставало. Інтуїція мовчала і все тримала пані Акемі за рукав нового одягу. Залишаючись у тіні однієї зі стін  Склепу, вона міркувала про дещо незвичайне: як мало нині Ідзанамі схожа на її вихованку! Терпінням та стійкістю перша обдарована щедріше, зате друга – завзятіша. Невже смерть спроможна  так сильно змінити сутність одухотвореної істоти? Чи формування індивідуальних якостей завдячує виключно життєвим обставинам?

     Чим же тоді є кістяк? Лише невгамовним бажанням створювати щось нове? Творчою іскрою? А все інше, як і припускав пан Мамору, відсівається через свою малозначущість?

     Дійшовши такого висновку, мислителька визначила його як сумний і не цілком остаточний. Є в людській природі щось незмінне і незламне, що перекочовує з життя в життя і не втрачається, оскільки є монолітною основою. Все інше приліпляється до неї протягом чергового життя і формує той чи інший образ.

     Можливо, зіштовхуючись із уламками Пам'яті, саме цей моноліт породжує якусь емоційну реакцію. Він старанно притягує до себе розрізнені фрагменти минулого і складає з них  спогади про пройдешнє життя. Зі всього пані лисиця зробила цілком логічний висновок, що пам’ятати свої попередні втілення можливо – не повністю, а короткими уривками, – хоча у своїй правоті впевнена не була.

     І, певно, цьому її припущенню судилося назавжди  залишитися лише припущенням, якби не обставини. Чому б не випробувати його навпаки? З допомогою нехитрої маніпуляції змусити Ідзанамі згадувати не колишнє, але теперішнє?

     Ідзанамі та Намі є двома різними життями, прожитими однією і тією ж божественною сутністю. Обох об’єднує те саме неподільне і незмінне, яке пройшло крізь браму нового народження. Ось на нього пані лисиця і збиралася спертися. Якщо моноліт існує, він обов’язково притягне до себе останні спогади. Варто дати поштовх, і процес згадування розпочнеться.

     Непогана ідея! Одне недобре: справа значно ускладнювалася тим, що про останні три роки життя Намі старша сестриця нічого не знала. Навряд чи вона могла розповісти Ідзанамі більше, ніж та знала про себе.

     Але навіть і в цій невигідній ситуації кіцуне Акемі не впадала у відчай. Досить кинути з гори маленький камінчик, а він вже – скік та скок – покотиться, намотуючи на себе сніг, поки не скотиться до підніжжя величезною сніжною кулею.