Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     План дій народився в голові пані лисиці  вже досить давно. Сам – простий, але із хитромудрим обґрунтуванням. Помилковий чи ні, пані лисиця лише  мала з’ясувати. А поки Ідзанамі-но камі жалібно квилила в центрі збудованих покоїв і раз у раз спалахувала веселими вогниками. Горіла, та не згоряла – приборканий вогонь тільки дарма роззявляв рота.

     Примарна пані Акемі, як і раніше, стояла біля стіни, тільки-но й чекаючи нагоди, аби оголосити про свою присутність. Їй навіть почало здаватися, що цей момент настав й їй цілком можливо явити себе світові. А все через те, що чекати потрібної години в Йомі, де час поводить себе надто непередбачувано, взагалі нерозумно. Подумки вона вже зробила перший крок до здійснення свого плану, як від протилежної стіни несподівано відокремилося щось.

     Шумно сапаючи, воно незграбно прошкандибало до Ідзанамі, але та, взрівши його, лише видала слабкий стогін. Ні страху, ні подиву не виказала, а зітхнула, швидше за все для того, аби  її помітили. Пані лисиця необережно висунула з тіні голову, добре пам’ятаючи, що бачити її ніхто не може. Видай вона зойк здивування – і той не почують. А цікавитися ніхто не забороняв. Тим більше, що тут  було на що подивитися! Світла, яке випромінювала  вмираюча богиня, якраз вистачало, аби глядачка повною мірою могла задовольнити свою цікавість.

     У дивовижному відвідувачі нічому не знайшлося  пари: одна нога, одна рука довжиною  в три сяку, не менше. На неї гість і спирався так само, як сама мандрівниця нещодавно спиралася на «дзвінку» палицю, а потім залишила її  біля гірської річки. Спина істоти зігнулася, вивернувши назовні гострі хребці. Ні очей, ні рота, ні вух у прибульця не було, але ніздрі були незмірно великі і широко  розкривалися щоразу, коли він хижо принюхувався.

     Слабого голосу Ідзанамі він, певна річ, не почув і відшукав її виключно за запахом, звідкись йому відомим. Наблизив сліпу морду до пораненого плеча і припав до нього великим носом, жадібно втягуючи в бездонну горлянку дим.

     Жодного невдоволення  його присутністю Ідзанамі не виказала. Гидливо відсуватися не стала, натомість підняла руку і приголубила химерне створіння.

          – Як швидко ти досягнув зрілості! Та чи не зарано з’явився на світ? Можливо, я ще зможу виправити свою долю на краще. Ніщо не визначене. Хоч у мене немає впевненості..., – і вона задумливо відвернулася від своєї дитини. – А якщо так… якщо не впевнена навіть я сама…, то чому б тобі не народитися? Як же шкода, що ти не можеш чути! Бо крім слів розради у мене нічого не залишилося. Як мені донести до тебе свою доброту? Причиною цього те, що ти народився з моєї безпорадності.

          Безпорадність! Он кого Ідзанамі першим народила в Йомі-но Куні! Пані лисиця навіть руками сплеснула. Як і передбачав Ідзанакі, залишившись наодинці з собою, його дружина почала плодити демонів! Справжній творець ніколи не сидить, склавши руки.  Тож й Ідзанамі – найвеличніша і наймогутніша з богинь – не терпить ледарства.

          На злу фурію перший її син схожий не був – лісова пані відзначила це насамперед. Як і його нещасна мати, він викликав жалість. І пані лисиця співчувала, вирішивши витратити останні запаси сердечності.

          Тим часом ставало спекотніше, і вона все частіше витирала з чола піт. Спостерігаючи, як мати ніжно пестить своє дитя, вона роздумувала про можливості Ідзанамі. У її відчайдушному становищі сподіватися нема на що, пані лисиця це добре розуміла. У глибині душі богиня вважала так само, чим і було зумовлене народження її темного  первістка. Безпорадність, повна безвихідь, присмачена лише муками совісті.

          Відвернувшись, хитрунка насупилася, намагаючись пригадати, про яку кількість фурій, народжених Ідзанамі, згадується в старих переказах. Напевно їх має бути більше. Значить, її час ще не настав. Слід дочекатися появи решти.

          Довго чекати не довелося. Другий демон зійшов зі стіни під моторошні скиглення  та завивання, якими розітнув мертву тишу Склепу. Цього разу лісова пані була готова до його появи і не випустила з вуст жодного звуку. Але навіть якби вона почала голосити, її дзвінкий голос потонув би в гучних риданнях – так побивався  новоприбулий.

     На людину він скидався більше, ніж його брат, але, знову ж таки, мав помітні неозброєним оком  вади: виглядав так, ніби хтось розкраяв йому живіт, із усіх можливих  поранень обравши найболючіше. Тонкі і худі пальці істоти – вірна ознака всього божественного роду – глибоко впиналися в шкіру, насилу стягуючи її краї так, щоб перешкодити тельбухам випасти і звиснути з краю. Тут уже й сама Ідзанамі ахнула, побачивши своє новонароджене дитя. Співчутливо простягла до нього обидві руки і заговорила ласкаво, як досі говорила з першим сином:

     – Страждання! Лише відділивши  тебе від твого старшого брата, я, можливо, змогла б полегшити твої муки. Але, боюсь, ви нерозлучні. Як під цим дахом мені відокремити одного від іншого, навіть не знаю.